– Послухайте, ви! А як на вашу думку належить сідати? Як ви сиділи з паном Вебером?
На що рознощиця хліба незворушно відповіла, що вона виходила заміж у себе на батьківщині, весілля гуляли на фермі, і вона сама того дня подавала на стіл. Отож старий проковтнув близня, але неважко було помітити, що Белізерову рідню не тішить цей шлюб і що навіть иайрозкішнійший весільний бенкет не повернув би їй доброго гумору. Одруживши старшого сина, вона позбулася дійної корови, – втратила найнадійніше джерело прибутку. Спочатку їли мовчки. Воно й не дивно: всі зголодніли, та ще й дуже ніяковіли через присутність у залі набундючених офіціантів у чорних фраках. Белізер пробував умилостивити їх своєю доброю усмішкою, але де там! Що не кажи, а якісь дивні вони, оті офіціанти з приміських ресторанів, – нахабні бліді обличчя з густими обвислими баками, хоч і пом'яті, проте глузливі, суворі і владні. Тільки глянеш на них і мимоволі подумаєш, ніби то щонайменше колишні префекти, змушені виконувати плебейські обов'язки. А скільки неприхованої зневаги було в їхніх очах, коли вони блимали на бідноту, на горопах, для котрих замовлено обід з розрахунку сто су на рота! Ота величезна сума – цілих сто су! – яку захоплено повторював кожен з гостей і яка оповивала Белізера ореолом величі (він міг дозволити собі викинути цілих сто франків на одне застілля!), викликала у офіціантів лише презирство, багатозначне переморгування та холодну байдужість при обслуговуванні, гостей. Один із них, стоячи поблизу Белізера, нестерпно гнітив його, навівав на нього якийсь забобонний страх, а другий, стоячи за спиною Белізерової дружини, свердлив його таким лихим оком, що добряга Белізер, аби уникнути його погляду, узяв покладене ліворуч від свого прибору меню і вже вдесяте перечитував його. То було не меню, а справжнісінький феєрверк! Поряд із звичними всім відомими словами: «качка», «ріпа», «вирізка», «квасоля» красувалися величні й незрозумілі назви міст, прославлених битв, прізвища полководців: «Маренго», «Ришельє», «Шатобріан», «Барігуль», що приголомшували і бродячого торговця, і його гостей. Подумайте тільки – їм зараз усе це подаватимуть їсти! Важко навіть уявити обличчя тих бідолах, коли, тримаючи на підносі дві тарілки з супом, офіціант їх запитував: «Суп з раками чи пюре кресі?» – або, вказуючи на дві пляшки іспанського вина, знову питав: «Херес чи пакаре?» Це нагадувало світську гру, під час якої вам пропонують вибрати назву однієї з двох квіток, які уособлюють невідомих вам панн. Як тут бути? Кожен вагався і нарешті відповідав навздогад. А втім, можна було й не вибирати: у всіх тарілках була та сама трохи солодкувата, ледь тепла юшка, а в пляшках – жовтаве і каламутне пійло, яке нагадувало Джекові «шипшиновий напій», котрим поїли гімназистів у Моронвалевому закладі. Гості злякано перезиралися, кожен нишком поглядав на сусідів, аби події питися, яку зі склянок різної форми й величини подають вони офіціанту. І тільки Белізерів новий компаньйон, не огинаючись, безтурботно вийшов із складного становити: він пив усе з однієї склянки – найбільшої. Та все ж типи збентеження і побоювання осоромитися кинули холодну тінь на весільний стіл і, скувавши гостей, отруїли початок урочистого обіду. Першою оговталася рознощиця хліба. Ця чудова жінка, що ніколи не втрачала здорового глузду, незабаром підвела голову і сказала синові:
– Не соромся, синку, їж усе, що тобі до вподоби. Нам це недешево обійшлося, тож наїдайся.
Її мудрі слова миттю вплинули на усіх гостей, за столом залупав сміх, веселіше захрумкотіли щелепи, і всі наввипередки стали просити то те, то інше, а найчастіше – хлібницю. Тільки Белізерові родичі не веселилися. Молодші перешіптувалися й тайкома гиготіли, а старий батько розбалакував скрипучим хирлявим голосом та глузливо пирхав, косячись на сина, котрий, ніби й не помічаючи того, був уважним і шанобливим до батька і раз у раз нагадував молодій: «Підклади у батькову тарілку!», «У батька порожня склянка!» Бачачи усе те жадібне її хиже кодло, що глузливо переморгувалося й перешіптувалося, інші гості мимохіть думали: «І як ото вдалось пані Вебер вирвати бідного торговця капелюхами з їхніх пазурів?» Потрібна була справді чудодійна сила кохання, щоб здійснити такий переворот у його житті. Та хай там як, усе вже позаду, і мужня жінка почувала в собі досить сили, щоб узяти на себе цілковиту відповідальність за чоловікову долю, не лякаючись уїдливих лихих пі єхидних натяків з усіх боків, а крім того, спокійно, широко усміхаючись, підкладати все нові страви в тарілку свого малого й підбадьорювати його: