Спочатку Белізер та його дружина терпіли мовчки.
Їхній компаньйон мав такий поважний вигляд і так гарно співав «Трудись і сподобишся Бога!». Проте він їв як не в себе, мотався, як тигр у клітці, поки молодята з ранку до вечора день у день гнули спину, а в кінці тижня не приносив ні гроша. І подружжя нарешті не витримало. Рознощиця хліба вважала, що немає чого з ним панькатися, вигнати його, викинути на вулицю, на смітник, де його, напевне, й підібрав Белізер, якому в той час не терпілося чимшвидше знайти компаньйона. Але, ставши добрішим завдяки щастю, яким тішився у власній сім’ї, взутий у нові черевики бродячий торговець, він благав дружину почекати ще трохи. Коли єврей справді великодушний, то його милосердю немає меж.
– Хтозна, – казав Белізер, – а може, ми його перевиховаємо. Може, він зміниться?
Вони домовились, що коли Ріберо повертатиметься, тримаючись за стіни, і не володатиме язиком, йому не даватимуть їсти; для п'яниці, який після випивки і теля з’їв би, то було відчутною карою. Ото комедія: заходячи, він щосили старався йти рівно, вітався, не розтуляючи рота, але рознощицю хліба не проведеш: коли він простягав їй свою тарілку, вона нерідко накривала його мокрим рядном:
– І вам не сором сідати за стіл у такому вигляді?.. Думаєте, я не бачу, що ви знову під мухою?
– Хіба?.. – вдавав здивованого Белізер. – А мені здавалося...
– Годі! Я знаю, що кажу. Ану, підводьтеся! Геть на солому! Та хутчіше!..
Компаньйон підводився, брав молота й фартуха і, щось белькочучи на своє виправдання та розпачливо поглядаючи на гарячий суп, як побитий пес, йшов спати у свою комірчину, де до шлюбу тулився Белізер. П'яний, він не бешкетував, а його густа, неохайна, скуйовджена борода приховувала безвольний рот розбещеної дитини.
Коли він виходив, Белізер казав, накопилюючи товсті губи:
– Ну, годі... Не сердься... Дай йому хоч трохи поїсти.
– А-а-а... Знаю я тебе!.. Тільки й слухай...
– Останній раз... Ну, не гнівайся...
Дружина якийсь час іще опиралася. Кожна проста жінка, котра працює не менше за чоловіка, терпіти не може чоловіків-нероб. Та зрештою дружина поступалася, і Белізер радо ніс у компаньйонову буду повну тарілку супу. Повертався він звідти завжди зворушений.
– І що ж він тобі сказав?
– Знаєш, його так шкода, він такий пригнічений... Він не може знайти роботи й каже, що п'є з горя, бо мусить сидіти на нашій шиї.
– А що ж йому заважає знайти її?
– Його нібито не хочуть наймати, бо він не має чистого одягу. Каже, якби ми його зодягли...
– Красненько дякую! Ми його вже одягали... Навіщо він продав сюртука, якого ти, нічого мені не сказавши, замовив йому?
На це Белізерові нічого було відповісти. Та незважаючи ні на що, ці добрі люди робили ще одну спробу, – купували для Ріберо нову робочу блузу й штани. Одного чудового дня він ішов з дому в новій свіжій білизні та в хустці, турботливо пов'язаній на його шиї рознощицею хліба, і десь зникав, а через тиждень його знаходили голого й босого непробудно п'яним у комірчині. Єдине, що йому вдавалося врятувати після чергового краху, був його молот і шкіряний фартух. Після кількох таких вибриків компаньйона подружжя Белізерів лише чекало нагоди, щоб спекатися приблуди, котрий не тільки нічим не допомагав сім'ї, а й каменем висів на шиї в цих бідолах. Це мусив визнати навіть добряга Белізер, котрий частенько скаржився на Ріберо своєму другові Джеку, а той краще, ніж будь-хто інший, розумів його горе, бо й сам завів собі вкрай непевного компаньйона. Проте на свого компаньйона, чи то пак компаньйонку, Джек не міг скаржитися, – надто гаряче він любив її...
Їдучи вперше з матір'ю до Етьйоля, Джек і радів, і хвилювався. Він пишався тим, що знову живе з матір'ю, але знав, яка вона язиката, нерозумна, нестримана у словах і вчинках. Він побоювався, що мати не сподобається Сесіль, боявся несподіваного прозріння, швидких і суворих оцінок, що їх дає молодь людям старшого віку, навіть не завжди розуміючи їх. Та через кілька хвилин після зустрічі його напруження трохи вляглося. Якщо не рахувати дещо зверхнього звернення Іди до дівчини «дочко» і її фамільярних обіймів, то все відбувалося досить спокійно. Однак після смачного обіду Ідина поважність розвіялася, мов дим, вона за звичкою стала вульгарно сміятися, аби лише показати свої гарні зуби, розповідала одну за одною неймовірні пригоди своєї юності, і Джек відчув, що в нього знову тривожно стискається серце. Сита і збуджена, вона ненастанно дивувала своїх слухачів. Старий лікар мав родичів у Піренеях і, почувши про це, Іда зітхнула: