– Я хрещениця герцога Данцигського!..– з поважним виглядом заявляла вона Іді.
Пані Левек належала до тих решток минулого, котрих інколи ще можна зустріти у найвіддаленіших кварталах, куди, мов морська хвиля, їх щодня викидає Париж. Так само, як і запорошені книжки у крамничці, – усі ті розрізні романи з люстриновими спинками і порваними сторінками – її розмови були сповнені романтичних, але вельми побляклих спогадів про минулу велич. Чарівне видовище блискучої імперії, кінець якої вона ще застала, навіки залишило в її очах сяючий відблиск, і вона так піднесено промовляла слова «панове маршали», що перед вашим зором мимоволі виникали ряди розшитих золотом мундирів, пишних султанів на головних уборах, аксельбантів і шапок, опушених білим горностаєм. А скільки вона знала різних випадків з життя імператриці Жозефіни, скільки пам'ятала влучних словечок дружини маршала Лефевра! Та найчастіше й найохочіше вона розповідала про пожежу в австрійському посольстві тієї ночі, коли княгиня Шверценберг влаштувала свій славнозвісний бал. Складалося враження, що все життя старої було освітлене загравою тієї широковідомої пожежі; пані Левек і досі бачила, як у відблисках вогню миготять постаті видатних маршалів і декольтованих дам з високими таліями, з грецькими і римськими зачісками, та як імператор у зеленому сюртуці і в білих лосинах ніс на руках по охопленому полум'ям саду непритомну пані Шварценберг.
У компанії цієї напівбожевільної баби схиблена на знаті Іда де Барансі почувала себе як риба у воді. І поки вони сиділи у темній крамничці, тішачись дзвінкими іменами герцогів та маркізів, як тандитники тішаться дзвоном старовинних виробів з міді або виглядом пошкоджених коштовностей, туди іноді заглядав якийсь робітник, аби купити газетку за одне су, або ж яка-небудь робітниця чи домогосподарка, яким кортіло дізнатися, чи надійшов наступний випуск захоплюючого роману з продовженням. А довідавшись, що надійшов, віддавали за нього два су, хоча їм залежно від віку доводилося відмовляти собі як не в тютюні, то в пучку редиски. Та чим не пожертвує парижанка, пожадлива до такого чтива, аби тільки проковтнути нову порцію пригод Горбаня чи Монте-Крісто. На жаль, пані Левек мала онуків, котрі шили лівреї для служників Сен-Жерменського передмістя (як вона казала, «кравців високородної знаті») і двічі на місяць запрошували її на обід. У такі неділі Іді де Барансі лишалося тільки одне – копатися у «книгозбірні» пані Левек. Тут лежали цілі купи розрізнених томиків, облізлих, замацаних брудними пальцями книжок із зачитаними, потертими сторінками, між якими нерідко траплялися крихти та масні плями – красномовне свідчення того, що читали їх за їдою. Видно було, що вони побували в руках і ледачих дівок, і недбалого приміського парубоцтва, дехто з яких, пообписувавши сторінки безглуздими міркуваннями й зауваженнями, навічно засвідчив рівень своїх літературних смаків.
Згорбившись, Іда сиділа біля вікна і читала романи, аж доки їй не паморочилося в голові. Читала, аби тільки мі про що не думати й ні за чим не жалкувати. Та й не дивно – у великому, населеному робітниками будинку їй було все чуже; життя, що вирувало у будинку навпроти, викликало у її сина бадьорість і запал до роботи, а в неї – нестерпну нудьгу і огиду до всього. Вічно зажурена жінка, що від зорі до зорі шила, сидячи біля вікна, й бідолашна стара, що тільки й повторювала: «Щасливі, хто у таку погоду живе за містом!» – наганяли на неї ще більшу нудьгу: одна – безмовними, а друга – тужливими наріканнями. Спекотного літнього дня під ясним голубим небом навколишні злидні здавалися ще безпросвітнішими, а недільна тиша та безгоміння, що їх порушувало тільки далеке теленькання дзвону, котрий скликав віруючих на вечірню, та попискування ластівок не тільки не заспокоювали – гнітили її. І тоді вона поринала у спогади. Колишні прогулянки, поїздки у каретах, розваги на лоні природи – усе це воскресало у її пам'яті, повите жалем, немов позолочене останнім промінням вечірнього сонця. Та найгіршими були спогади про недалекі роки, проведені в Етьйолі. О, яке то було життя! Веселі обіди й вечері, гучні голоси гостей, нескінченні розмови на італійській терасі, і він, прихилившись до стовпа, закинувши голову й простягти уперед руку, при місячному світлі читає: