Іда жваво розмовляла про щось із Манженом, але, побачивши Джека, наче язика проковтнула. Про що ж таке цікаве вона розповідала? Дядько докинув лише одну фразу, і все стало ясно.
– Атож, атож, він такий балакун! А як він уминав гречаники!..
Джек зрозумів, що йдеться про д'Аржантона. Іду запитали, як ведеться її чоловікові, і вона, рада поговорити про нього, відразу розбалакалася на цікаву для неї тему. Вона палко розповідала про його видатний поетичний дар, літературну боротьбу, його помітне місце у французькій літературі, про сюжети драм і романів, що роїлися в його голові, а її нові знайомі, нічогісінько не розуміючи, лише з чемності мовчки слухали.
Прощаючись, вони домовилися зустрітися знову. Джек був на сьомому небі, він сподівався, що матері буде приємніше спілкуватися із Зінаїдою та її чоловіком, ніж зі старою Левек чи неробами Левендре. До того ж Манжен займав вище суспільне становище, ніж сім'я Белізерів. Отож юнак іноді став ходити разом з Ідою до Зінаїди і там, у тісній, типовій для передмістя квартирці побачив на каміні тих самих, що й у Ендре, морських коників, ті сам! мушлі й морські губки. На стінах – малюнки на євангельські теми із колишньої Зінаїдиної кімнати, а під глухою стіною – величезну шафу із залізною окантовкою. Одне слово, вся обстановка бретонського житла перекочувала в зону міських укріплень і надавала квартирі на околиці міста сільського вигляду. Джеку подобалося це житло: тут усе дихало чистотою й провінційною добропорядністю. Та незабаром він помітив, що мити нудьгує в товаристві працьовитої і надто бездоганної, на її думку, Зінаїди. Помітив, що в цьому домі, так само, як і скрізь, куди водив матір, її не полишали туга й відраза, що їх вона висловлювала трьома їдкими словами: «Тут смердить роботягами!»
Будинок на вулиці Пануайо, його коридор, кімната, яку вона займала разом із сином, хліб, який їла, – усе, здавалося їй, мало свій присмак, було просякнуте особливим духом, що стоїть у перенаселених біднотою кварталах великих міст, де чути запах фабричного диму, людського поту. «Тут смердить роботягами!» Варто було їй відчинити вікно – і той дух піднімався з двору, варто було вийти з будинку – і на вулиці на неї віяло важкими випарами; люди, з якими їй доводилося зустрічатися, її рідний син після повернення із заводу в замащеній блузі – усе поширювало дух бідності, через який її опановувала така туга й огида, що вона ладна була накласти на себе руки.
Якось увечері Джек, повернувшись додому, застав матір дуже збудженою – очі в неї блищали, лице горіло, де й поділись її млявість, байдужість, що не на жарт почали непокоїти його!
– Мені написав д'Аржантон! – з порога йому заявила мати. –Так, дорогий мій, цей добродій відважився надіслати мені листа!.. Чотири місяці не писав жодного слова, ні разу не поцікавився, що зі мною, а тепер побачив, що я не біжу до нього, і не витримав... Він, бачте, після короткої подорожі повертається до Парижа, і якщо я маю в ньому потребу, то він до моїх послуг.
– Сподіваюсь, ти не маєш у ньому потреби? – не спускаючи очей з матері, схвильовано запитав Джек.
– Чи я маю в ньому потребу?! Хіба ти не бачиш? Я чудово обходжуся без нього... Це він, сам як перст, не може без мене жити... Він же ні на що не спроможний, і тільки й уміє, що перо в руці тримати. Але ж і комедіант!..
– Ти йому відповіси?
– Я, відповім?.. Нахабі, що посмів підняти на мене руку?.. О-о-о! Ти мене, не знаєш... Дякувати богу, я ще маю трохи гордості!.. Я навіть не дочитала його листа. Пошматувала на клаптики й викинула геть. Красненько дякую! Не на таку напав! Так не поводяться з жінкою, котра виросла в замку, звикла до розкошів... Та байдуже! Тільки цікаво було б побачити, як він без мене живе. Ну й гармидер там, мабуть... Хіба що... О ні! Це неможливо! Де ще знайдеться така дурепа, як я?.. Ясно одне: він нудьгував, інакше не поїхав би аж на два місяці до... до... Як же називається та місцевість?..
Вона спокійно витягла з кишені «пошматованого й викинутого» листа і знайшла потрібну їй назву.
– О так! Він їздив на води, у Руая... Безглуздя, та й годі! Для нього ж води протипоказані... А, хай робить, що хоче! Це мене вже не стосується.
Джек почервонів від сорому за материну брехню, але промовчав. Цілий вечір він відчував, як Іда метається по кімнаті, чисто по-жіночому намагаючись гарячковою діяльністю відвернути свою увагу від якихось невідступних думок. Як і в перші дні перебування у нього, вона жваво прибирала в кімнаті, підмітала підлогу і, заклопотано походжаючи з кутка у куток та похитуючи головою, щось докірливо бурмотіла. Час від часу вона підступала до сина і, спираючись на спинку стільця, на якому сидів схилений над книжками Джек, пригортала його, гладила по голові.