«Бідолашний д'Аржантон написав мені дуже сумного листа...» – із вдаваною стурбованістю, крізь яку прозирала зловтіха, казали один одному його приятелі-невдахи. Усім їм він писав «сумні листи». І оті його епістолярні послання заміняли йому «нищівні слова». Хоч би де він був, його мучила одна думка: «Ця жінка обходиться без мене, щаслива без мене, бо з нею живе її син. Він їй усе заміняє». І та думка доводила його до розпачу.
– Напиши про це поему, – підказав йому Моронваль, побачивши, що д'Аржантон повернувся такий самий засмучений, як і поїхав. – Тобі стане легше.
Д'Аржантон негайно сів до роботи і, не зраджуючи своєму правилу: писати, не правлячи, досить швидко заримував вступ до поеми «Розрив». Біда тільки в тому, що писання віршів не заспокоювало, а збуджувало його. За своєю звичкою все перебільшувати він змалював ідеальний образ Шарлотти, далеко вродливішої і піднесенішої, – справжній тобі ангел! – ніж вона була в житті, і підніс її так високо, як тільки дозволяло йому його вимучене натхнення. Відтоді розлука стала для нього нестерпною. Як тільки в журналі було опубліковано пролог до поеми, він доручив Гіршеві та Лабассендру віднести один примірник свіжого номера на вулицю Пануайо. Закинувши цю принаду й остаточно переконавшись, що не може жити без своєї Лолотти, д'Аржантон вирішив завдати вирішального удару. Накрутивши чуба, нафарбувавши вуса та напомадившись, віршомаз найняв фіакра, що мав чекати на нього біля дверей Шарлоттиного будинку, і з'явився на вулицю Пануайо о другій годині пополудні, коли вдома бувають лише жінки, а з усіх заводських труб передмістя у небо піднімаються клуби чорного диму. Моронваль, котрий супроводив його, виліз, щоб переговорити з консьєржем, і відразу вернувся:
– Можеш іти... На сьомому поверсі, в кінці ко'идо'а... Вона там, вдома.
Д'Аржантон піднявся сходами. Він був блідіший, ніж завжди, серце йому калатало в грудях. О, яка ж незбагненна людська природа, якщо такі людці мають серце, та ще й здатне калатати в грудях! Щоправда, його схвилювала не так любов, як усе, пов'язане з нею: романтичний бік цієї поїздки, екіпаж, що стоїть на розі вулиці, як при викраденні, а головне, – вдоволена ненависть, почуття зловтіхи, що переповнювало його, коли він уявляв, як розгубиться Джек, повернувшись із заводу і побачивши, що пташка вилетіла із гнізда. Д'Аржантонів план був такий: він несподівано з'явиться перед Шарлоттою, упаде їй до ніг, скористається з її розгублення, хвилювання, викликаного його несподіваним приходом, пригорне її й скаже: «Ходімо, їдьмо звідси!» Потім посадить Шарлотту в фіакр і – з богом! Якщо вона не змінилася за три місяці, то, звичайно, не встоїть перед спокусою. Ось чому д'Аржантон не попередив свою Лолотту й тихо ступав коридором, де з кожної тріщини виглядали злидні, а з усіх дверей стриміли ключі, немов промовляючи: «Красти тут нічого. Можеш зайти пересвідчитись».
Навіть не постукавши, він швидко прослизнув у кімнату і таємниче промуркотів:
– Це я!..
Та як завжди, коли він намагався прибрати величної пози, його спостигло жорстоке розчарування. Замість Шарлотти перед ним постав Джек, котрий з нагоди родинного свята своїх хазяїв того дня не ходив на роботу, а натомість з головою поринув у навчання, тимчасом як Іда за звичкою по обіді спала у своєму алькові, намагаючись таким чином хоч на кілька годин забути вві сні про свою тугу, відпочити від виснажливого неробства. Зіткнувшись, чоловіки оторопіло дивилися один на одного. Цього разу віршомаз не мав переваг. Передусім він був у чужому домі, та й не так-то просто зверхньо розмовляти з вищим за тебе вродливим юнаком із гордим розумним обличчям, у якому прозирали деякі риси матері, а це ще дужче ятрило душу Ідиному коханцеві.
– Що вам тут треба? – запитав Джек, заступаючи д'Аржантону дорогу.
Той спочатку почервонів, потім поблід і ледве спромігся пробурмотіти:
– Я думав... Мені сказали, що ваша мати вдома.
– Вона справді вдома. Але вона живе зі мною, і ви її не побачите.
Обидві фрази були сказані тихою скоромовкою, у якій звучала однакова зненависть. Потім Джек погрозливо ступив назустріч материному коханцеві, той позадкував, і вони опинилися в коридорі. Отетерілий, приголомшений д'Аржантон, аби оговтатися і віднайти свою самовпевненість, як завжди, спробував стати у величну й поблажливу позу.