– Джеку, між нами давно виникло непорозуміння. Але тепер, коли ви стали дорослою й серйозною людиною, коли ви пізнали життя, цьому непорозумінню конче потрібно покласти край. Я подаю вам руку, дорогий хлопчику, чесну руку, потиск якої ніколи й нікого не зраджував.
Джек тільки знизав плечима:
– Навіщо нам ламати комедію, пане? Ви мене ненавидите; мені ви огидні...
– І відколи ж ми стали такими непримиренними ворогами?
– Гадаю, відтоді, як познайомились, пане. З самого малку, відколи я себе пам'ятаю, у моєму серці кипіла ненависть і огида до вас. Та й як нам не бути ворогами? Як інакше я можу вас назвати? Хто ви для мене? Де ви взялися на моєму шляху? І якщо за все життя я іноді думав про вас без гніву, то чи міг я згадувати саме ваше ім'я, не червоніючи з сорому?
– Це правда, Джеку, я визнаю, що в наших стосунках було багато фальші, неприпустимої фальші. Але ж ви не станете звинувачувати мене в тому, чому виною фатальний випадок, доля... У кожному разі, мій любий друже, життя – не роман... Не можна вимагати від нього...
Проте Джек урвав пустопорожні розмірковування д'Аржантона, на які той завжди був мастак.
– Ви маєте рацію, пане: життя – не роман; навпаки, це дуже серйозна річ, і саме так і належить до нього ставитись. Найкращий тому доказ – незаперечний факт, що в мене на обліку кожна хвилина, і для мене надто велика розкіш – марнувати час на базікання. Десять років моя мати була вашою підстилкою, вашою служницею, вашою річчю. Про те, що я вистраждав за оті десять років, мені не дозволяла говорити моя дитяча гордість, але облишмо це. Тепер мати зі мною. Вона повернулася до мене, і я утримуватиму її коло себе всіма доступними мені засобами. Я ніколи не віддам її вам... Та й навіщо вона вам здалася?.. Що вам від неї треба?.. У неї вже сивина в косах, на обличчі – зморшки. Надто багато їй доводилося плакати через вас... Вона вже не з тих гарненьких жіночок, не з тих коханок, що могли б тішити ваше марнославство. Це мати, моя мати, зоставте її мені!
Вони стояли один навпроти одного на похмурому брудному майданчику, куди час від часу долинав дитячий плач і родинні сварки, що не вгавали в цьому великому людському вулику. Важко й уявити більш підходяще оточення для принизливої, прикрої сцени, де за кожним словом стояла ганьба.
– Ви дуже помиляєтесь щодо моїх намірів, – заявив віршомаз, блідий як віск, незважаючи на свою самовпевненість. – Я знаю, яка горда Шарлотта і які скромні ваші достатки... Мною керувало почуття давньої дружби. Мені хотілося подивитися, чи не потрібна вам моя допомога.
– Нам не потрібна нічия допомога. Мого заробітку цілком достатньо для нас обох.
– Ви стали дуже гордим, дорогий Джеку. Раніше ви таким не були.
– Це правда, пане. І тому ваша присутність, яку я раніше терпів, тепер для мене нестерпна... Попереджую вас, що я не бажаю далі терпіти вашу образливу для мене присутність.
Вигляд у Джека був таким рішучим і викличним, а погляд так явно підтверджував його слова, що віршомаз не відважився більше й рота розтулити і, намагаючись зберегти гідність, поважно став спускатися з сьомого поверху великого убогого житла робітників, де його елегантний костюм і старанно завитий чуб здавалися особливо недоречними і давали наочне уявлення про ті химерні зв'язки між людьми різного стану, які породжують стільки контрастів в усіх кінцях нашого химерного міста. Почекавши, поки д'Аржантон зникне з очей, Джек повернувся до кімнати, де на порозі чекала на нього бліда, розкуйовджена після сну Іда з набряклими від сліз очима.
– Я тут стояла...– тихо сказала вона. – Я все чула, все, навіть те, що я вже стара і що в мене зморшки.
Син підійшов до неї, взяв у свої долоні її обидві руки і подивився їй глибоко в очі.
– Він іще недалеко... Хочеш, я покличу його?
Вона вивільнила руки і, не задумуючись, підкоряючись одному з тих поривів, завдяки яким у неї ще збереглися рештки гідності, кинулася йому на шию.
– Ні, любий мій Джеку! Твоя правда: я – твоя мати, лише твоя мати, і ніким іншим бути не хочу.
Через кілька днів після цієї події Джек написав лікареві такого листа:
«Друже! Батьку!
Усьому настав край. Вона покинула мене, повернулася до нього. Відбулося це за таких жахливих обставин і так несподівано, що я й досі не можу прийти до тями після завданого удару. Гай-гай! Я змушений скаржитися на рідну матір... Почуття гідності вимагає мовчати про такі речі, але, на жаль, я не маю сили. Змалку я знав мале негреня, котре часто повторювало: «Якби люди не вміли зітхати, вони задихнулися б». Тільки тепер я збагнув усю глибину його слів. Мені здається, якщо я не напишу Вам цього листа, глибоко не зітхну, то горе, що важким тягарем налягло на моє серце, не дасть мені дихати, жити. Я навіть не маю сили дочекатися неділі. Цей день так далеко, до того ж при Сесіль я не наважився б заговорити... Я Вам, здається, розповідав про розмову з тим чоловіком. Відтоді я став помічати, що мати стала іще сумнішою, а ухвалене нею рішення непосильне для неї, і вирішив перебратися в інший квартал, щоб хоч трохи розважити її, розвіяти її тугу. Я усвідомлював: почався бій, і якщо я хочу виграти його, якщо я хочу зберегти матір біля себе, необхідно вдатися до будь-яких заходів, піти на будь-які хитрощі. Наша вулиця, наш будинок їй не подобались. Потрібно було знайти квартал, де спочивало б око, де їй легше дихалося б, аби вона менше жалкувала за набережною Августинців. Отож я найняв у Шаронні на Бузковій вулиці затишний будиночок, що стоїть у глибині саду. У тому будиночку три нещодавно побілені невеличкі кімнатки, обклеєні шпалерами. Я обставив їх дещо вишуканішими меблями, ніж ті. що мав досі, витративши усі свої незначні заощадження (вибачте за такі подробиці, але я заприсягся собі нічого від Вас не приховувати), все, що я спромігся зекономити за півроку для складання іспитів і внесення плати за навчання. Проте я заздалегідь знав, що Ви схвалите ці витрати. Белізер і його дружина допомогли мені обладнати нове помешкання, допомагала й добра душа Зінаїда, – вони з батьком живуть на тій самій вулиці, і я розраховував, що з цими людьми буде веселіше моїй бідній мамі. Усе це робилось таємно, усе готувалося, наче несподіваний подарунок закоханого, оскільки в новому турі війни я мусив боротися зі своїм ворогом, зі своїм суперником його ж зброєю. Мені справді здавалося, що їй буде там добре. Там, на краю околиці, тихо, наче на сільській вуличці; через муровані загорожі звисають віти дерев, за дощаними парканами співають півні. Мені здавалося, що все те має зачарувати її, чимось нагадуючи життя на селі, за яким вона так жалкувала.