– А ваша країна гарна? Вона далеко звідси? Як вона називається?
– Дагомея, – відповів негр.
Малий Джек підхопився на ліжку:
– О, тоді... тоді... Ви його знаєте!.. Можливо, ви разом прибули до Франції!..
– Кого?
– Його королівську високість... Ви ж знаєте... королевича Дагомеї?
– Це я,– не хизуючись, відповів негр.
Джек приголомшено витріщився на нього... Король?.. Цей служник, що на його очах цілий день бігав по дому у зношеному до дірок червоному вовняному жилетику як не з віником, то з відром у руках, що прислуговував за столом, споліскував склянки?
Проте негреня не жартувало. На його обличчі з'явився вираз глибокого смутку, а нерухомі очі дивились кудись далеко-далеко, в минуле, де лишилася його втрачена батьківщина.
Може, тому, що на негреняті вже не було червоного жилета, а може, через магічну дію слова «король», тільки цей негр, що сидів на краєчку ліжка, з голою шиєю, в розстебнутій сорочці, де на темних грудях тьмяно поблискував амулет із слонової кості, набув у Джекових очах привабливості й незвичайної гідності.
– Як же так сталося?.. – ніяково запитав він, вкладаючи у це питання все, що бачив протягом цілого дня.
– Так сталося... так сталося.. – зітхнув негр.
І тут несподівано він кинувся до ліхтаря і дмухнув на вогонь.
– Мусьї Моронваль сердитий, коли Маду залишати світло...
Потім негреня підсунуло своє ліжко до Джекового.
– Ти не шпить? – прошепотів він. – Я ніколи не шпить, коли згадувати Дагомея... Послухай!
І в темряві, де поблискували тільки очі чорношкірого хлопчика, він повів свою скорботну розповідь...
Його звали Маду, так само, як його батька, славетного воїна Ракк-Маду-Гезо, одного з наймогутніших володарів у краях золота й слонової кості, якому Франція, Голландія й Англія надсилали з-за моря коштовні дарунки.
У батька були великі гармати, тисячі воїнів, озброєних рушницями і луками, стада бойових слонів, музиканти, жерці, танцівниці, чотири полки амазонок і двісті дружин. Його велетенський палац був оздоблений залізними списами, візерунками із черепашок і відрубаними людськими головами, що їх прикріплювали на фасаді після битв або жертвоприношень. У тому палаці, в який звідусіль вливалося сонце, нагріваючи кам'яні плити і розстелені мати, минуло його дитинство. Тітонька Керіка, головна серед амазонок, опікувалася ним, беручи його ще малого в далекі походи.
Яка ж вона була вродлива, тітонька Керіка, висока й дужа, як чоловік, у синій туніці, із скляним намистом на ногах і руках, із луком за спиною, з кінськими хвостами, що спадали й колихалися навколо стегон! А її голову з густими кучерями прикрашували два невеличкі роги антилопи, що сходилися півмісяцем, ніби підкреслюючи, що чорношкірі жінки-воїни зберегли традиції Діани, білошкірої мисливиці! У неї було влучне орлине око, богатирська сила у руках! Вона могла одним лише змахом руки вирвати бивень у слона або зрубати голову воїнові з племені Ашанті! Дуже грізною бувала тітка Керіка, але не до свого маленького Маду; з ним вона завжди була лагідна, щедро дарувала йому коралове й бурштинове намисто, розшиті золотом шовкові пов'язки на стегна, безліч скойок, які заміняють монети в їхній країні. Керіка навіть подарувала йому маленький бронзовий з позолотою карабін, який сама отримала в дарунок від англійської королеви, але вважала його надто легким для себе. Маду стріляв із нього, коли вона брала його па полювання у дрімучий ліс, де із дерев звисають довгі ліани.
Ті дерева росли так щільно, а їхнє листя було таке лапате, що навіть сонце не пробивалося під їхнє зелене склепіння, а звуки лунали, наче у храмі. Та все ж таки там було світло, і величезні квіти, стиглі плоди, різнобарвні птахи з довгим пір'ям, що звисало з високих гілок аж до землі, виблискували й мінилися усіма барвами, мов коштовне каміння.
У гущині ліан чулося дзижчання комах, фуркотіння крил, шелест листя. Невинні на вигляд змії похитували пласкими головами й погрожували жалами; чорні мавпи перестрибували з дерева на дерево, а великі таємничі озера, які ніколи не бачили неба, були наче дзеркала, розкидані у величезному лісі; відбиваючись у них, він, здавалося, сягав підземних глибин. Відбиваючись на тій смарагдовій зелені водного плеса, раз у раз мерехтіли строкаті птахи... Тут Джек не втримався й захоплено сказав:
– Це, мабуть, так гарно!
– Так, сильно гарно, – вело далі негреня, яке, може, трохи й перебільшувало, споглядаючи свій край крізь призму розлуки, зачароване дитячими спогадами, та ще й із своєю палкою південною вдачею.
– О так, сильно гарно!..
Заохочений увагою нового приятеля, він повів далі свою незвичайну оповідь.