Джек обережно вивільнив руки із тремтячих лікаревих долонь.
– Ти вже йдеш, Джеку?.. Ти не обідатимеш зі мною?..
– Ні, спасибі, пане Рівалю!.. Я був би занадто нудним гостем сьогодні.
Він твердою ходою перетнув сад, пройшов у хвіртку і, не оглядаючись, швидко пішов від колись гостинного дому. А якби оглянувся, то побачив би нагорі, на другому поверсі, за білизною ледь відхиленої завіси свою кохану, котра, збліднувши так само, як і він, тремтіла й плакала, простягаючи до нього руки, але й не думала втримати його.
Відтоді журба і туга оселилися в домі Рівалів. Будиночок, який за останні місяці повеселішав і неначе оновився, тепер знову став так само похмурим, як і рік тому, навіть похмурішим, бо його мешканці лишилися без надій і радощів. Лікар стривожено стежив за онукою, котра часто блукала в самотині по садку чи годинами сиділа в колишній уже відчиненій материній кімнаті, де, здавалося, тепер хотіла оселитися сама, ніби не що інше, як туга, надавала їй право на це помешкання скорботи. Там, де колись проливала сльози Мадлен, тепер мовчки страждала її донька, й бідному дідові нерідко уявлялося, що нагорі, біля вікна, сидить, безсило опустивши голову під тягарем важкого горя, не мовчазна онука, а його давно покійна рідна дочка... Невже й Сесіль також помре? Чому?.. Що її мучить? Якщо вона не любить Джека, чим пояснити її смуток, бажання бути на самоті з таємними думками, знемогу й млявість, що не полишали її навіть тоді, коли вона клопоталася в хатніх справах? Якщо ж вона не розлюбила хлопця, то чому відмовилася бачитися з ним? Добряга-лікар відчував якусь приховану від нього таємницю, невпинну боротьбу в душі його онуки. Та варто було обізватися до неї, щось запитати, як Сесіль бентежилась, замикалася в собі, вважаючи, мабуть, лише себе відповідальною за власне рішення й чинячи так, як їй веліло її сумління. Добросердого лікаря так турбувала її незбагненна поведінка, що він навіть забув про Джекове горе. Йому було достатньо й свого нещастя, своїх турбот, про які він ні на хвилину не міг забути, а все думав, думав, дошукувався причин, і бричка, якою він з ранку до вечора колесив сільськими дорогами, та старий кінь, котрий з роками став ще норовистішим, могли б немало розповісти про його муки, судячи про них хоча б із того, як тремтіли віжки у його старечих руках.
Якоїсь ночі біля дверей Рівалевого дому зателенькав дзвоник, кличучи лікаря до чергового хворого. Надворі голосила баба Солена. Судячи з бабиних слів, «її старий, бідний її старий надумав дати дуба». Ріваль, який не оглядався на власне горе і похилий вік, коли потрібна допомога хворому, і завжди на перший поклик був на ногах, швидко поїхав із Етьйоля до Вільшаника. Баба Солена жили з дідом біля «Parva domus», віддалік дороги у вогкій темній землянці з погано підігнаними дверима, куди треба було спускатися, як у погріб, – такі селянські хижки часів Лабрюйєра пережили всі довколишні замки. У землянці з глиняною долівкою тільки й меблів було, що потріскана старезна скриня та кілька клишоногих лавок. Освітлював той барліг лише вогонь у грубці, де потріскували і шипіли крадені дрова... Тут у всьому вгадувалася рука злодія, – в уламках полірованих дошок, прихилених до стіни, в рушниці, що стояла у кутку поблизу груби... Про те саме свідчили всі пастки, сильця, тенета й величезні, схожі на рибальські, сіті – браконьєри їх розкидають восени на скошених полях. У темному кутку на рам'ї замість постелі, серед ганебних злиднів «давав дуба» старий. Він «давав дуба» після шістдесяти років браконьєрства, сидіння ночами в засадах по ровах, у снігу, по болотах, утечі поповзом від кінних жандармів. «Давав дуба» через те, що все життя трусився, як заєць, і радий був хоча б померти у своїй норі.
Зайшовши у землянку, лікар ледь не задихнувся від диму спаленого запашного зілля, що забивав усі інші запахи занедбаного житла.
– Що ви в чорта тут палили, бабо Солена?!
Стара збентежилася і хотіла щось збрехати, але Ріваль про все вже здогадався, не чекаючи її пояснень.
– Сюди, мабуть, приходив ваш сусіда, той душогуб?
Ріваль не помилився. Останнім часом Гірш і справді випробовував на нещасному старому зловісну дію «лікування» запашними речовинами. Йому дедалі рідше траплялася нагода поуправлятися на людях. Селяни його побоювалися, і він мусив остерігатися етьйольського лікаря, який оголосив нещадну війну цьому недоуку. Його вже двічі викликали в Корбейль до прокурора і пригрозили кримінальним покаранням, якщо він не припинить протизаконної лікарської практики. Та Солени жили так близько під нього і були такі нікчемні!.. Хоч як боявся Гірш поліції, а все ж таки не втримався перед спокусою.