– Віднині я твоя... Твоя навіки!..
Під час читання поеми Шарлотта сиділа в удавано байдужій позі і раз у раз червоніла, чуючи в кожній строфі всім зрозумілі натяки, ледь прикриті прозорою легкою вуаллю, як прикривають вуаллю лице деякі з кокеток, що тільки раді, коли їх пізнають В одному місці в поемі були досить драматичні рядки. В останній пісні волею д'Аржантонової уяви його кохана втікачка, повернувшись до коханця, помирала, не знісши мук, перенесених у розлуці. Д'Аржантон власноруч заплющує їй очі, притягаючись у вічному коханні:
Поховав я в могилу з тобою
Кращу частку самого себе,
Що оплакує й любить тебе...
І велич душі героя поеми, ладного все забути й пробачити, і гірка доля нещасливої жінки були такі зворушливі, що всі присутні аж схлипували, а найдужче плакала, звичайно, Шарлотта, адже, зрештою, помирала саме вона, а такі речі найбільше розчулюють тих, кого вони стосуються безпосередньо.
Несподівано якраз у цей патетичний момент, коли д'Аржантон обводив слухачів самовдоволеним поглядом, двері вітальні нагло розчинилися, і покоївка в чепчику з різнобарвними стрічками, одна з тих безцеремонних служниць, які часто бувають у таких, як Шарлотта, жінок, з переляканим виглядом увірвалася до вітальні і крикнула, звертаючись до хазяйки:
– Пані!.. Пані!..
Усі посхоплювалися з місць.
– Що сталося?.. Що там таке?
– Там якийсь чоловік...
– Чоловік?
– Атож, бридкий такий, обшарпаний... Він хоче побалакати з панною. Я йому сказала, що пані немає вдома, що він не може з нею побачитись. Тоді він сів на сходах і сказав, що почекає її.
– Зараз іду...– схвильовано пробелькотіла Шарлотта, ніби здогадуючись, від кого прибув гонець.
Але д'Аржантон миттю заступив їй дорогу.
– Ні в якому разі!.. Ні в якому разі!.. – заявив він і звернувся до найдужчого серед гостей – Лабассендра:– Піди глянь, що там за приблуда!
– Іду!.. Іду!.. Беу!.. – громовим голосом відгукнувся співак і, розпростуючи плечі, вийшов за двері.
Д'Аржантон, на губах якого все ще тремтіла розсічена надвоє поетична строфа, швидко став на попереднє місце перед каміном і налаштувався читати далі. Проте двері прочинилися знову, і Лабассендр, просунувши у щілину голову й руку, поманив віршомаза до себе. Розлючений д'Аржантон кинувся до передпокою.
–Та що там таке? Що сталося?
– Джек нібито дуже хворий, – прошепотів йому Лабассендр.
– Перестань!.. Хай пошукають дурнішого!
– Так доводить цей обдертус.
Д'Аржантон подивився на «обдертуса» – непривабливого, зніяковілого, – і висока згорблена постать під дверима здалася йому знайомою.
– Ви прийшли за його дорученням?
– Ні, я прийшов не за дорученням, – відповів чоловік. – Він занадто хворий, щоб давати якісь доручення... Уже три тижні не підводиться з ліжка... Дуже, страшенно хворий...
–Що з ним?
– Щось у легенях. Лікар сказав, що більше тижня він не протягне. І ми подумали, я і жінка, що треба попередити матір. Я й прийшов...
– Хто ви такий?
– Я Белізер, Бель, як пані казали на мене. Не сумнівайтеся, вони добре знають і мене, й мою жінку.
– Ось що, пане Белізер, – глузливо заявив віршомаз. – Передайте тому, хто вас послав, що прийом цей загалом непоганий, але не новий. Нехай придумає щось хитріше.
– Що ви кажете? – перепитав бродячий торговець, якому були недоступні «нищівні слова».
Але д'Аржантон уже зачинив двері, і Белізер, що тільки одним оком устиг побачити яскраво освітлену, повну людей вітальню, зостався оторопіло стояти на сходах.
– Дрібниці!.. Помилився дверима, – зайшовши до кімнати, недбало кинув герой літературного вечора.