Близькі? Стривайте! Ось вони. Поблизу нош переступають з ноги на ногу дві постаті, чоловік і жінка, не наважуючись підійти ближче. У них прості добрі обличчя, і вони йому всміхаються. Крім них, Джек не має ні рідних, ні друзів. Лише ці двоє ніколи не заподіяли йому жодного зла.
– Ну, то як? Що з вашим здоров'ям? Трохи покращало? – питає його Белізер, якому вже повідомили, що його товариш помирає, і він, щосили стримуючи сльози, намагається здаватись веселим, його дружина кладе на поличку поблизу Джека два чудових апельсини, які принесла до лікарні. Потім, розповівши йому новини про свого головатого сина, вона сідає у вузькому проході між ліжками поруч із своїм чоловіком, що мовчки похилив голову. Джек також мовчить. Про що він думає?.. Його широко розплющені очі нерухомо дивляться удалину. Про що він думає?.. Мабуть, про його думки могла б здогадатися лише мати.
– Скажіть, Джеку, – несподівано питає його рознощиця хліба. – Чи не сходити мені по вашу матінку?..
Згаслий погляд хворого оживає, хлопець усміхається і зводить очі на добру жінку... Так, йому хочеться саме цього. Тепер, відколи Джек зрозумів, що незабаром помре, він забуває про всі біди й нещастя, про всі кривди, заподіяні йому матір'ю. Йому конче треба бачити її поруч, пригорнутися до неї. Рознощиця хліба кидається до виходу, але чоловік стримує її, і вони про щось перешіптуються біля узніжжя Джекових нош. Белізер не хоче, щоб дружина ішла туди. Він знає, що вона люта на «дамочку», що вона ненавидить вусатого, і якщо її не впустять у дім, вона напевне підніме ґвалт, і її – все може бути – ще заберуть у поліційний відділок. Страх опинитися у поліції все життя не дає Белізерові спокою. Рознощиця хліба добре знає, який боязкий її чоловік, як легко виставити його за двері.
– Ні, ні! Не турбуйся, цього разу я її приведу, – каже він під кінець так переконано, що добра жінка таки погоджується.
І він іде. Ось він уже на набережній Августинців, але цього разу йому щастить ще менше, ніж минулого.
– Вам до кого? – питає консьєрж, зупиняючи Белізера при вході, перед самими сходами.
– Я до пана д'Аржантона.
– Це ви вчора приходили?
– Авжеж, – простодушно відповідає йому Белізер.
– Ну то знайте: вам нічого туди йти – там нікого немає... Вони поїхали за місто і не скоро повернуться.
– За місто? У таку негоду? У такий холод і сніг? – Це здається Белізерові неймовірним. Та марно він наполягає, марно доводить, що син пані дуже захворів, лежить у лікарні. Консьєрж усе мотає на вус, але не дозволяє невезучому посланцеві навіть переступити через половик перед сходами. І доведений до розпачу Белізер знов опиняється на вулиці. Раптом йому сяйнула чудова думка. Джек ніколи не розповідав, що сталося між ним і Рівалями. Лише сказав, що його шлюб не відбудеться. Але ще в Ендре, а згодом у Парижі, відтоді, як Джек поселився у Белізерів, між ними часто заходила мова про доброту старого лікаря. А що коли він, Белізер, знайде лікаря і приведе до смертного одра свого бідного друга любу й приємну йому людину? Сказано – зроблено! Белізер забіжить додому, завдасть на спину кошеля з капелюхами – без нього він ніколи не йде в дорогу – ї, згорбившись та тремтячи від холоду, почвалає великим шляхом на Етьйоль, де колись уперше зустрівся з Джеком. Гай-гай! Ми уже бачили, що його чекало у кінці неблизької дороги.
Тим часом його дружина, сидячи в узголів'ї хворого друга, не знає, що й думати. Чому так довго нема чоловіка? Як заспокоїти хворого, схвильованого майбутнім материним приходом? Його хвилювання тим більш гарячкове, що це вихідний, неділя, і до кожного лікарняного ліжка ідуть і йдуть родичі, друзі... Із вулиці, зі сходів чути невиразний гомін і звуки кроків, що наростають і гучнішають у лункому дворі й коридорах. Щохвилини відчиняються двері, і Джек вдивляється у відвідувачів. То переважно робітники або охайно вдягнені дрібні торговці. Вони снують поміж рядами ліжок, розмовляють із хворими, до яких прийшли, підбадьорюють їх, намагаються розвеселити їх анекдотом, родинним спогадом чи розповіддю про цікаву зустріч на вулиці. Часто голос у них уривається, бо в горлі застряє клубок сліз, але вони щосили силкуються, щоб їхні очі зоставалися сухими. Іноді чути недоладні фрази, туманні натяки і недомовки, часом западає тяжке мовчання, збентеження. Воно й не дивно: що не кажи – здоровому нелегко сипати словами на зім'яту подушку вмирущого. Джек наче за пеленою чує тихий гомін голосів та перешіптування; в повітрі витає запах апельсинів. Щоразу, коли заходить новий відвідувач, Джек зазнає дедалі більшого розчарування: спираючись на підвішену на мотузку палицю, він трохи підводиться, переконується, що то знов не мати, і падає на ноші ще знесиленіший, опанований ще більшим розпачем, ніж досі. Як буває з умирущими, щораз тонша нитка життя, стаючи надто слабкою, щоб утримати роки непокірної юності, веде його до раннього дитинства. Джек стає хлопчиком. Він уже не механік Джек, а малюк Джек (не Жак, а саме Джек!), хрещеник лорда Пімбока, білявий хлопчик у вельветовому костюмчику... Він чекає маму...