Отож маленький королевич старанно підмітав та натирав підлогу, скрізь прибирав з дивовижною сумлінністю, про що свідчила хоча б і Моронвалева вітальня, де все блищало. Та це не пом'якшувало лютого норову мулата, котрий не міг простити хлопчикові своїх розчарувань, мимовільною причиною яких став знедолений королевич.
Марно Маду щосили гарував, аби все аж сяяло, і надавав занедбаному житлу лоск чистоти, марно він лагідно заглядав у хазяїнові очі, принижуючись і тремтячи, як слухняний собачка, – найчастіше замість подяки по його спині ходила палиця.
– Ніколи задоволений! Ніколи задоволений!.. – у розпачі скаржилося негреня.
І паризьке небо здавалося йому ще похмурішим, дощ іще надокучливішим, сніг – ще густішим і холоднішим.
О Керіка, улюблена горда тітонько Керіка! Де ви? Якби ви бачили, до чого довели королевича! Якби ви бачили, як жорстоко збиткуються з нього, як погано годують, у яке лахміття вдягають, не жаліючи його змерзлого тіла! Тепер у Маду лишилося тільки одне вбрання – ліврея, червона курточка, смугастий жилет і кашкет з галуном. Тепер, супроводжуючи хазяїна, він не йде поруч з ним, як рівний, а плентається кроків на десять позаду. Але й це ще не найгірше.
Прибравши в передпокої, він мусить працювати на кухні, після кухні йти з великим кошиком на базар Шайо по продукти, бо помітили, що він чесний і простодушний.
Ось до чого довели останнього нащадка могутнього Токодону, засновника дагомейської династії. Його примушують торгуватися, закуповуючи харчі для гімназії Моронваля!.. Двічі на тиждень можна бачити, як попід стінами високих будинків, тремтячи від холоду, човгає він угору довгою вулицею Шайо, схудлий, виснажений; йому тепер весь час холодно, так холодно!.. І ніщо його не зігріває – ні непосильна праця, на яку його прирекли, ні побої та штурхани, ні сором за своє становище, ні навіть ненависть до Дядька з кийком, як він прозвав Моронваля.
Хоча ненависть аж кипить у його маленькій душі.
От тільки б Маду знову стати колись королем!.. Коли він про це думає, його серце тремтить від люті, і таки варто почути, як він ділиться з Джеком планами помсти:
– Коли Маду повертатися в Дагомея, він писати гарний маленький лист Дядьку з кийком, запросити його в Дагомея, відрубати йому голова і кинути її в мідний чан; потім веліти його шкурою обтягти барабан війни і піти на Ашанті. Дзинь! Бум! Бум!.. Дзинь! Бум! Бум!
Джек бачив, як у темряві, пом'якшеній полиском снігу, хижо, як у тигра, зблискували очі Маду, коли він глухо стукав рукою по краю ліжка, відбиваючи мелодію воєнного барабана. Малого де Барансі опанував жах, і розмова на кілька хвилин урвалася. Під враженням щойно почутого новенькому ввижалися зблиски шаблі, і він, закутавшись у ковдру, затамував подих.
Маду, збуджений власною розповіддю, залюбки говорив би й далі, але йому здалося, що його товариш заснув. Нарешті Джек важко зітхнув: так зітхають після кошмарного сну, коли за одну мить в уяві пролітають незчисленні страшні видива.
– Ти не спати, мусьї? – тихо запитав Маду. – Ти ще розмовляти разом?
– Так, охоче, – відповів Джек, – тільки не треба говорити про жахливий ваш барабан і мідний чан... Мені страшно.
Негр посміхнувся і добродушно сказав:
– Ні, ні, мусьї... Більше не говорити Маду, тепер ти говорити. Як тебе звати?
– Джек. Саме Джек, а не Жак. Мама надає цьому великого значення.
– Вона багатий, твій мама?
– Чи багата вона?.. Гадаю, так, – відповів Джек, якому також хотілося похвалитися перед королевичем. – У нас власна карета, гарний будинок на бульварі, коні, служники і все інше... А ще, коли мама приїде до мене, ви побачите, яка вона гарна. На вулиці всі задивляються на неї. У мами красиві сукні, коштовні прикраси. Любий дядечко каже, що він їй ні в чому не відмовляє. Коли мама захотіла перебратися до Парижа, він не відмовився, привіз пас сюди... Раніше ми жили в Турі... Як там гарно! Ми мешкали поблизу міського саду і часто ходили гуляти на Королівську вулицю – там чудове печиво і багато офіцерів у красивих мундирах... О, як весело мені там було!.. Всі чоловіки зі мною бавилися, цілували мене. У мене був тато Шарль і тато Леон; я, звичайно, називав їх так жартома, бо мій справжній тато давно помер, і я ніколи його не бачив... Спочатку, коли ми перебралися до Парижа, я трохи скучав за деревами і полями, але мама мене так любить, так пестить, що незабаром я втішився. Мене одягли як англійця – це тепер дуже модно – і щодня завивали моє волосся перед прогулянкою до Булонського лісу: ми гуляли там навколо великого озера...
А згодом любий дядечко сказав, що так я нічого не навчуся, що мене треба віддати до пансіону, і мама повезла мене до Вожірара, до отців-єзуїтів.