Тут Джек замовк.
Зізнання, яке мало не зірвалося з його уст, що отці-єзуїти відмовилися взяти його, боляче вражало Джекове самолюбство. Незважаючи на свою простодушність і на те, що він, як і всі діти, багато чого не розумів, хлопчик відчував, що в тій відмові було щось принизливе і для його матері, і для нього самого. До того ж розповідь, яку він почав так нерозважливо, нагадала Джекові про єдину серйозну турботу, яка вперше з'явилась у його житті... Чому його не схотіли прийняти? Чому розплакалася мама, а ректор з таким співчуттям і жалем сказав «бідна дитина»?
– Скажи, мусьї, – несподівано запитав негр, – що таке кокотка?
– Кокотка? – перепитав трохи здивований Джек. – Не знаю... Може, це курочка?.. Це така свійська пташка.
– Так Дядько з кийком перед пані Моронваль назвав твоя мама.
– Що за вигадка!.. Мама – курочка!
Уявивши матір куркою з пір'ям, крильми і лапами, Джек розреготався, і Маду, не знаючи сам чому, розреготався також.
Цей сміх відразу розвіяв гнітюче враження від нещодавніх розповідей, і нещасні покинуті хлопчики, поділившись кожен своєю бідою, поринули у безхмарний сон; вони спали з розтуленими від сміху губами, з яких уві сні зринали невиразні, але веселі звуки.
Для дітей, як і для дорослих, з чужого досвіду мало пожитку.
Джека нажахала розповідь Маду-Гезо, але від неї залишилась тільки невиразна бліда згадка, як від страшної бурі або кривавої битви, побаченої в діорамі.
Перші місяці він не міг нарікати на своє життя у гімназії: всі ставилися до нього запобігливо, уважно, і він забув, що прикрощам Маду-Гезо передувало таке саме шанобливе ставлення.
За столом він сидів поруч з Моронвалем, пив вино, мав доступ до десерту, тоді як інші вихованці, ледве на столі з'явились фрукти й тістечка, схоплювались із своїх місць, ніби це їх обурювало, і мусили задовольнятися якимсь непевним напоєм, котрий їм готував сам доктор Гірш, і називався той напій «шипшиною».
Цей славетний учений, чиї фінанси, судячи з його вигляду, були у плачевному стані, харчувався при пансіоні Моронваля. Він пожвавлював трапези всілякими науковими сенсаціями, розповідями про хірургічні операції, описами особливо гнійних виразок і хвороб, які він подибував у численних медичних виданнях і про які розповідав страшенно образно й красномовно. Крім того, він повідомляв співтрапезникам про рівень смертності та найпоширеніші хвороби, і якщо десь край світу було виявлено бодай один випадок прокази або слонової хвороби, він, довідавшись про це раніше від газет, з похмурим задоволенням повідомляв про них і хитав головою, ніби казав: «Коли до нас докотиться, начувайтеся!»
А втім, чоловік він був досить чемний і як сусід по столу мав лише дві вади: невправність, що пояснювалась його короткозорістю, і манія з найменшої нагоди підсипати вам у страву якогось порошку чи хлюпнути в склянку якоїсь рідини; і те, й друге він носив із собою в малесенькій коробочці та в синій підозрілій пляшечці. їхній вміст часто мінявся, бо не минало й тижня, щоб «доктор» не зробив чергового «наукового відкриття», однак, як правило, двоокис соди, луг і миш'як (на щастя, в мізерних дозах) обов'язково складали основу «ліків», які він підсипав чи підливав у їжу.
Джек терпів це превентивне лікування, не відважуючись сказати, що, як на нього, луг має вкрай неприємний смак. Час від часу запрошували й інших учителів. Усі вони пили за здоров'я маленького де Барансі, і треба було бачити захоплення, яке викликали його грація і чарівність, треба було бачити, як співак Лабассендр від найменшого жарту новенького відкидався на спинку стільця, трусився зо сміху, витирав очі кінчиком серветки і молотив кулачиськами по столу.
Навіть у д'Аржантона, красеня д'Аржантона, прояснювалось обличчя. Блякла посмішка розводила його пишні вуса, а голубі холодні з перламутровим блиском очі поглядали на дитину із зверхнім схваленням.
Джек був у захваті.
Він не розумів, не хотів розуміти знизування плечима і підморгування Маду, що снував за спинами гостей Моронваля, виконуючи свої принизливі лакейські обов'язки: через руку в нього була серветка, а в руках – натерта до блиску тарілка.
Хто-хто, а Маду знав справжню ціну цим лицемірним похвалам, збагнув суєтність людських почестей!
Свого часу він також сидів на почесному місці, так само смакував хазяїнове вино, скроплене настоєм зілля з докторової пляшечки. Шитий сріблом мундир, яким так пишався Джек, був для нього завеликий, бо скроєно його на Маду.