Якогось дня, коли Іда царювала у вітальні, вмостившись на всіх можливих титулах, всіх благородних частках «де», які вона щоразу додавала до прізвищ приятелів і знайомих ніби для того, щоб підтвердити свою шляхетність, пані Моронваль-Декостер несміливо промовила:
– Пан Моронваль має до вас прохання, але не зважується його висловити...
– О, та чому ж, кажіть, кажіть!.. – вигукнула балакуча дурка з таким палким бажанням зробити послугу, що директору аж засвербіло тієї ж миті викласти своє прохання дати йому грошей на видання журналу, але, людина хитра й недовірлива, він волів діяти обачно, йти до мети, зважуючи кожен крок, «щоб не спіймати облизня», як він казав, підморгуючи хижими очима. Отож він вдовольнився тим, що запросив пані де Барансі прийти наступної неділі на один з їхніх відкритих літературних вечорів.
В програмці це звучало так: «Вечори виразного читання та декламації вибраних уривків із творів найкращих наших поетів і прозаїків». Нічого й казати, що на чільних місцях запрошення завжди стояли прізвища д'Аржантона і Моронваля. Таким от чином псевдогенії й невдахи, заручившись підтримкою невтомної наставниці виразного читання пані Моронваль-Декостер, змушували невибагливих гостей слухати свої «шедеври». Як правило, на вечори запрошували кількох приятелів, учнівських опікунів. Спочатку ті маленькі свята відбувалися щотижня, та після того, як Маду безповоротно втратив трон, їх влаштовували надзвичайно рідко.
Та й справді, хоч Моронваль гасив у канделябрах свічку, як тільки йшов один з гостей, через що вечір закінчувався в темряві; хоча він цілий тиждень сушив на підвіконні темні злиплі рештки чайної гущі, схожої на вийняті з води водорості, а потім знову пускав їх у вжиток під час наступних вечорів виразного читання, – такі витрати все одно були надмірні для нужденного шкільного закладу. Розраховувати на рекламу також не доводилось, бо ввечері, у ті години, коли починалися літературні читання, проїзд Дванадцяти будинків, освітлений самотнім ліхтарем, що блимав, наче єдине око в лобі чудовиська, не міг привабити нікого з перехожих, – навіть найсміливіші не відважувалися переступити за решітку, що відгороджувала завулок від проспекту.
Тепер багато важило надати тим вечорам нового блиску.
Пані де Барансі з радістю прийняла запрошення. Сама думка, що вона буде хизуватися як титулована особа в салоні одруженої жінки, а головне, буде присутня на артистичних зборах, неймовірно тішила її – вона ніби ставала ще на один щабель вище над тим становищем у суспільстві, яке займала через невлаштоване своє життя.
Цей літературний вечір, «перший із нової серії», став справжнім святом. «Діти півдня» досі не пригадували такого марнотратства.
На акаціях при вході було повішено два паперових ліхтарі, у вітальні, оздобленій світильником, запалили понад тридцять свічок; дзеркал у вітальні не було, але Маду так навощив і натер підлогу задля свята, що вона виблискувала, як ковзанка, і була так само слизька та небезпечна для пересування.
Натирач підлоги Маду перевершив самого себе. Про нього мушу сказати, що Моронваль сам не знав, яку віднести негреняті роль на цьому вечорі.
Залишити хлопчика в становищі служника чи на один день повернути йому титул королевича і попередню велич? Більше хотілося останнього. Але хто тоді носитиме підноси, доповідатиме про прибуття гостей і заводитиме їх до зали?
Чорношкірий Маду в цій ролі був неоціненним, та й хто його міг замінити? Інші вихованці мали в Парижі опікунів, яким така метода виховання їхніх підопічних могла здатися безцеремонною! Зрештою було вирішено, що на вечорі обійдуться й без царської особи, без його королівської високості.
З восьмої вечора «діти півдня» повсідалися на лавах, і білявий чуб маленького де Барансі аж світився на темному тлі смаглявих вихованців пансіону.
Моронваль розіслав цілу паку запрошень у літературні й артистичні кола, принаймні туди, куди мав доступ сам, і з усіх закутків Парижа в гімназію посунули ватаги нездар, що мали себе за митців, письменників і архітекторів.
Прибували вони цілими гуртами; жалюгідні, змерзлі, посинілі від холоду приїздили з надр Монпарнасу й Терн на імперіалах омнібусів; усі в заношеному одязі, але поважно випростані, нікому не відомі, але обдаровані, вони повибиралися із мороку, в якому животіли, гнані бажанням показатися на людях, щось продекламувати, щось проспівати, аби довести собі, що вони іще живуть. А опісля, хапнувши чистого повітря, глипнувши на небо, вдовольнившись видимістю слави й успіху, вони повернуться у свій сумний барліг, зачерпнувши сили, щоб животіти далі.