Він став перед каміном і так високо закинув голову Із зачесаним назад довгим чубом, ніби читав свій пишномовний низькопробний вірш ліпним прикрасам на стелі; читав бундючно й вульгарно, роблячи паузи в найкращих, на його думку, місцях, аби дозволити аудиторії гучними криками вшанувати їхнього автора і виконавця.
Бог свідок – графомани і нездари не шкодують взаємних похвал.
– Нечувано!..
– Божественно!..
– Вражаюче!..
– Справжній Гюго, але сучасніший!..
І ще найдивніша оцінка:
– Запальний Гете!
Не зморгнувши оком, пришпорений надмірним славослів'ям, поет владно звів руку і читав далі:
Тож хай глумиться з мене натовп,
Я вірую в кохання, як у Бога...
Вона ввійшла.
Співець кохання, що дивився, як і досі, вгору, навіть не помітив її. Але вона, вона, сердешна, його помітила, й та мить наклала знак на все її життя.
Досі вона бачила його лише в пальті й капелюсі, одягненим не для Олімпу, а для вулиці. Та тут, у пом'якшеному абажурами світлі ламп, від яких його бліде обличчя здавалося іще блідішим, в чорному фраці й перлисто-сірих рукавичках д'Аржантон, що вірив у кохання, як у Бога, справив на неї надзвичайне, фатальне враження.
Він був живим утіленням її найпотаємніших прагнень, всіх її мрій, безглуздої сентиментальності, якими сповнена душа таких, як вона, жінок, утіленням піднесеності й ідеалу, що є для них немов винагородою за марно прожите життя, утіленням тих невиразних жадань, які вони вкладають у високе слово «митець», хоча це слово, так само, як інші слова, стає банальним і принизливим у їхніх устах.
Так, вона віддалася йому в першу ж хвилину, він цілком увійшов у її серце таким, як стояв у тій залі, – з гарно зачесаним назад довгим волоссям, з вусами, що були підкручені розпеченими щипцями, з простягнутою трепетною рукою і напускним поетичним піднесенням. Вона не помічала ні Джека, який відчайдушно кликав її до себе знаками, посилаючи поцілунки рукою, ні Моронвалів, що вклонялися їй мало не до землі, ні зацікавлених і запобігливих поглядів, якими її зустріли Моронвалеві гості, – молоду, свіжу, в елегантній оксамитовій сукні і світло-рожевому театральному капелюшку, прикрашеному стрічками й тюлем, що ніби шарфом огортав їй шию.
Вона бачила тільки його!
Мине багато часу, а вона все ще пам'ятатиме те глибоке, незгладне враження і бачитиме, наче вві сні, на весь зріст свого великого поета таким, яким вона вперше побачила його у Моронвалевій вітальні, що того вечора здалася їй великою, розкішною, сяючою безліччю свічок. О, він міг завдавати їй хтозна-скільки прикрощів, принижувати, ображати, кривдити, зламати їй життя і навіть щось дорожче за життя, проте так і не зміг витравити з її пам'яті сліпучу згадку про цю хвилину...
– Чи бачите, пані, – сказав Моронваль з найвишуканішою із своїх посмішок, – це, так би мовити, вступ в очікуванні вашого приходу... Віконт Аморі д'Аржантон читав нам свою чудову поему «Кредо кохання».
Віконт!.. Він віконт... Ця новина приголомшила її остаточно. Ніяковіючи, зашарівшись, як дівчинка, вона звернулася до д'Аржантона:
– Читайте далі, пане, прошу вас...
Але д'Аржантон не захотів. Прихід графині звів нанівець найефектніше місце його вірша, справді найефектніше, а такого не прощають! Він уклонився холодно й глузливо, але чемно мовив:
– Я закінчив, пані.
І загубився серед гостей, не приділивши їй найменшої уваги.
Серце бідної жінки стислося від невиразного суму. З першого ж слова вона йому не сподобалася, і ця думка була нестерпна для неї. Потрібна була вся безмежна ніжність маленького Джека, щасливого, що бачить матір, гордого за її успіх у залі, вся лицемірна Моронвалева люб'язність, запобіглива уважність усіх присутніх, свідомість, що вона, а не хто інший, королева свята, щоб пом'якшити її тугу, яка виявилася аж у п'ятихвилинному мовчанні, що для її натури було так само незвичайним, як і цілющим.
Та ось сум'яття, викликане Ідиним приходом, уляглося, і всі поквапилися на свої місця, готуючись до сеансу виразного читання. Велична Констан, що супроводила свою господиню, сіла на лаві у глибині зали, біля учнів. Джек сидів на почесному місці, спершись ліктем на материне крісло, а поруч з ним – Моронваль, котрий по-батьківському гладив його голівку.
Вітальня була заповнена гуртом гостей, що сиділи на стільцях, ніби при розподілі шкільних премій.
Нарешті пані Моронваль-Декостер зайняла і столик, і поміст, і все світляне коло лампи та й почала читати Моронвалів етнографічний етюд про монгольські племена.
Це тривало довго-довго і скидалося на ті пустопорожні нудні доповіді, які читають у наукових товариствах у сутінках від третьої до п'ятої години, щоб дати змогу членам наукових рад розслабитися й покуняти. Та на лихо саме через методу Моронваль-Декостер не можна було навіть поклювати носом, пропускаючи повз вуха те читання, як теплий дощ. Ні, вас силоміць змушували слухати, ніби загвинчуючи слова у вашу голову – склад за складом, літеру за літерою, найнезрозуміліші з яких вам дерли вухо.