Але найбільше стомлював, навіть лякав повчальний тон і вигляд пані Моронваль-Декостер, яка щосили застосовувала свою методу. Вона то заокруглювала губи як «О», то кривила їх, то розтягувала, то судомно стискувала. А на останній лаві восьмеро дитячих ротів точно повторювали міміку наставниці, наслідуючи її страшні гримаси, і намагались домогтися того, що ця незрівнянна система називає «окресленням слів». Вісім пар дитячих щелеп, що мовчки гримасували, як заведені, справляли моторошне враження. Констан була до краю приголомшена.
Але графиня нічогісінько не помічала. Вона дивилася тільки на свого поета, що із затуманеним зором стояв, схрестивши на грудях руки і зіпершись об одвірок. Він мріяв.
Здавалось, подумки він витає в неозорій далині! Закинувши назад голову, він ніби прислухався до небесних голосів.
Час від часу його очі опускалися униз, не зволячи на будь-кому затримуватись. Бідолашна графиня всім своїм єством чатувала на той погляд, подумки благала, майже жебрала, щоб його блукаючі очі зупинилися на ній, та марно. Вони байдуже ковзали по всіх присутніх, окрім неї, ніби крісло, яке вона займала, видавалося поетові порожнім. Бідна жінка була така пригнічена й стривожена його байдужістю, що забула привітати Моронваля з блискучим успіхом його етюду, читання якого щойно закінчилося і викликало в залі хвилю оплесків і полегшене зітхання.
Після виразного читання знову слухали уривки з віршів д'Аржантона, якому акомпанував на фісгармонії Лабассендр. Тепер вона, клянуся вам, слухала; і всі штампи, всі сентиментальні солодкаві надривні банальності його віршів, які супроводила тягуча музика, западали їй у саме серце, Іда сиділа, важко дихаючи, зачарована, заполонена хвилями гармонії.
– Чудово! Чудово! – захоплено повторювала жінка, обернувшись до Моронваля, котрий слухав її з робленою їдкою посмішкою, ніби в його нутрощах розливалася жовч.
– Познайомте мене з паном д'Аржантоном, – попросила вона, як тільки закінчилося читання.
– Ах, це було так чудово, пане! Ви, як ніхто, щасливий, що маєте такий талант!
Завжди балакуча, експансивна, у цю хвилину вона лепетала півголосом, заїкаючись, підшукуючи слова.
Поет холодно ледь-ледь уклонився, ніби її захоплення анітрохи не хвилювало його. Тоді вона запитала, де можна знайти його вірші.
– Їх, пані, ви ніде не знайдете, – пихато і ображено відповів д'Аржантон.
Іда мимоволі зачепила найвразливішу болячку цього спесивого самозакоханого себелюбця – його ображену гордість, і він знову відвернувся, навіть не глянувши на неї.
Зате Моронваль відразу скористався з блискучої нагоди.
– Боже мій! До чого довели літературу!.. – вигукнув він. – Такі вірші не мають видавця... Талант, геній – закопані у землю, нидіють у невідомості, приречені виблискувати у закутках...– І тут же вигукнув: – О, якби ми мали журнал!
– Вам треба його мати, – жваво відгукнулась Іда.
– Так, але гроші...
– Ет, гроші знайдуться... Не можна допустити, щоб такі шедеври лишалися у мороку невідомості.
Вона була обурена і тепер, коли поет відійшов, висловлювалась майже красномовно.
«Ну, діло піде!..» – подумав Моронваль.
Хитрий пройда, миттю відчувши слабке місце дами, став розповідати їй про д'Аржантона, не забувши вбрати його в шати романтичного й сентиментального героя, що, як він чудово бачив, було їй до смаку.
З нього він зробив сучасного Лару, Манфреда, людину горду, незалежну, що не зламалась під ударами важкої долі. Він сам заробляв собі на прожиття, підкидаючи будь-яку фінансову підтримку уряду.
– Це дуже добре, – схвалювала Іда. А маривши усе життя гербами й титулами, якими наділяла кого попало і до речі, й не до речі, вона спитала:
– Сподіваюсь, він шляхетного походження?
– Дуже шляхетного, вельможна пані... Віконт д'Аржантон – нащадок однієї з найдавніших родин Оверні... Його батько, розорений підступним економом...
І тут він вигадав для неї найбанальніший роман, приправлений нещасливим коханням до знатної дами, історією :і любовними листами, які показала чоловікові ревнива маркіза.
Іду цікавили найменші подробиці, і поки вони перешіптувались, зсунувши крісла, той, про кого вони розмовляли, вдана», ніби не помічає Моронвалевих інтриг, а маленький Джек, засмучений, що мати всю свою увагу віддає іншому, заробив кілька нетерплячих окриків: «Джек, сиди спокійно!..» «Джек, ти нестерпний!..» Зрештою, образившись, надувши губки і з сльозами на очах, він забився у куток вітальні.