– Чи не здається вам, так само, як і мені, пані, – запитав він, – що було б трохи жорстоко вже тепер розлучити з вами хлопчика, який, судячи з усього, любить вас найбільше у світі? Він іще малий. Чи стане йому сили витримати таку болісну розлуку?..
– Ви помиляєтесь, добродію, – наївно відповіла вона. – Джек дуже міцний хлопчик. Він ніколи не хворів. Можливо, трохи блідий, але це через брак повітря у Парижі, до якого він іще не звик.
Роздратований, що жінка не вгадала його думку з півслова, священик повів далі вже з більшим притиском:
– До того ж зараз наші спальні переповнені, навчальний рік уже давно почався... Ми навіть мусили запропонувати деяким новим учням почекати до наступного року... Я був би дуже вам зобов'язаний, якби й ви почекали. Може, тоді ми спробуємо... Проте я не ручаюся.
Нарешті вона зрозуміла.
– Отже, – сказала вона збліднувши, – ви відмовляєтесь прийняти мого сина? І ви не скажете мені, звісно, чому?
– Пані, – відповів священик, – я віддав би все на світі, аби лише уникнути такого пояснення, але оскільки ви мене до цього змушуєте, я повинен все ж таки пояснити вам, що заклад, яким я керую, вимагає від родин, котрі довіряють нам виховання своїх дітей, бездоганних чеснот. У Парижі цілком достатньо світських навчальних закладів, де ваш маленький Джек матиме і належний догляд, і освіту – все необхідне, але у нас це неможливо. Заклинаю вас, – додав він, помітивши обурення й протест на лиці жінки, – не змушуйте мене пояснювати далі... Я не маю права ставити вам найменше запитання, не маю права зронити найменший докір... Мені шкода завдавати вам у цю хвилину біль, і повірте, що безповоротність моєї відмови для мене не менш гірка, ніж для вас.
Поки священик говорив, на обличчі пані де Барансі вимальовувалися то страждання, то зверхність, то розгубленість. Спочатку вона силкувалася володіти собою, високо підвела голову і надягла непроникну світську личину, але доброзичливі слова ректора, падаючи на цю незрілу душу, розчулили її і раптом вилилися в стогін, сльози, зізнання, в бурхливу і прикру відвертість.
О, так! Що й казати, вона така нещаслива! Ніхто не знає, скільки вона вистраждала через цю дитину..
Так! її коханий син не має ні прізвища, ні батька, та чи можна ставитись до його горя, як до важкого злочину, і карати малюка за помилку його батьків? «О пане абат, пане абат, благаю вас!..»
Умовляючи священика, в пориві самозабуття, який за менш складних обставин викликав би посмішку, вона схопила його за руку, білу єпископську руку, пухку й доглянуту, а той трохи розгублено намагався м'яко її вивільнити.
– Заспокойтеся, люба пані, – умовляв він жінку, наляканий вибухом її відвертості й сльозами – бо вона, плачучи, наче дитина, якою, правду кажучи, й була, аж заходилась від ридань і схлипувала голосно, не стримуючись, – так плачуть простакуваті й трохи вульгарні люди.
«О господи, що я робитиму, якщо ця жінка раптом знепритомніє?» – думав бідолаха.
Проте, що більше він умовляв її, то дужче вона впадала в розпач.
Пані де Барансі хотіла виправдатися, все пояснити, розповісти йому про своє життя, і ректор рад-не-рад мусив слухати її похмуру, плутану, уривчасту, надривну й нескінченну розповідь, у яку вона поринула, щокроку спотикаючись і не задумуючись над тим, як вона звідти виборсається на білий світ.
Прізвище де Барансі не справжнє її прізвище... О, якби вона могла назвати своє справжнє прізвище, всі були б приголомшені. Та з ним пов'язана честь однієї з найдавніших родин Франції – не сумнівайтесь, однієї з найдавніших – її скоріше вб'ють, аніж вирвуть із неї це прізвище!
Ректор намагався запевнити, що не хоче нічого в неї виривати, але вона його навіть не слухала. Іда вже розігналася, і легше було зупинити крила запущеного вітряка у вітряну погоду, аніж той вихор її слів, що фуркотів у порожнечі. Хлопчикова мати намагалася довести, ніби належить до найвищої знаті, ніби її ниций спокусник теж із хтозна-якої знаті, і до того ж вона стала жертвою нечуваного збігу обставин.
Що тут було правдою? Напевне, жодне слово, бо у бурхливому словесному потоці, який вивергала ця жінка, надто багато було недомовок і суперечностей. Із усієї мішанини не викликала сумніву лише взаємна любов матері й дитини, любов щира, хвилююча, навіть зворушлива. Вони ніколи ще не розлучалися. Вона навчала сина вдома, наймаючи вчителів, і хоче з ним розлучитися тільки тому, що хлопчик надто рано починає все розуміти, все бачить, і хоч би як вона остерігалася, приховати щось від нього немає змоги.