Скільки разів під час уроків літератури – хоч яка там література потрібна була «дітям півдня»! – скільки разів він підкликав Джека до свого столу, щоб розпитати про маму: що вона робить? Про що вона з ним розмовляла?
Джек, якому дуже лестила така увага, розповідав усе, про що його питали, і навіть те, про що його не питали. І так складалося, що в тих задушевних розмовах він щоразу згадував «любого дядечка», нагадуючи про те, що катувало д'Аржантона, про те, що він хотів забути, гнав із своїх думок. Цей хлопчик із хвилястим золотавим волоссям, що розмовляв тихим ніжним голоском, раз у раз безжально повторював: любий дядечко такий добрий, такий уважний!.. Він так часто до них навідувався, дуже часто. А коли не міг приїхати, то надсилав великі кошики з фруктами, – груші – ось такі завбільшки! А ще любий дядечко дарував йому багато іграшок. Тому й він його любить від усього серця, інакше й бути не може.
– І ваша мама, безумовно, любить його теж? – допитувався д'Аржантон, пишучи що-небудь або прикидаючись, що пише.
– Аякже, пане! – простодушно відповідав Джек.
Та хто міг знати, чи то справді була простодушність?
Дитячі душі – безодня. Ніколи не вгадаєш, наскільки має уявлення дитина про те, що каже. В ній безперервно відбувається таємниче зародження думок і почуттів, їхні раптові спалахи, невловні для дорослих, коли уривчасті уявлення складаються в єдине ціле, і дитина раптом усвідомлює існуючий зв'язок між різними речами. Може, щось схоже відбувалося і з Джеком, який помічав невдоволення і стримувану лють свого учителя щоразу, коли той чув про «любого дядечка»? Та хоч би що там було, хлопчик неминуче повертався до цієї теми. Він потай ненавидів д'Аржантона. До відрази перших днів тепер ще додалися ревнощі, – надто багато думала про цього чоловіка мама. Коли Джек бував дома або мати сама приходила до нього, вона тільки й розпитувала його про цього вчителя: чи той добре до нього ставиться, чи не просив щось передати їй?
– Нічого не просив, – відповідав Джек.
А проте поет ніколи не забував передати графині як не уклін, то щирі побажання. Якось він навіть переписав і вручив Джеку для мами свого вірша «Кредо кохання», але хлопчик спочатку його забув, а потім десь загубив, – чи з неуважності, чи з хитрощів.
Отож поки ці дві такі несхожі натури тяглись одна до одної всіма своїми протилежно намагніченими полюсами, Джек перебував між ними недовірливий, стривожений, неначе вже передчував, що буде стиснутий, задушений, розчавлений тим неминучим страшним ударом, що станеться, як тільки вони зблизяться.
Що два тижні, у четвер, Джека відпускали з пансіону, і він вечеряв дома – то удвох із матір'ю, то разом із «любим дядечком». У такі дні вони ходили на концерти, в театр. То було велике свято і для нього, і для «дітей півдня», бо з цих відвідин родинного вогнища хлопчик завжди повертався з повними кишенями.
Якогось четверга, приїхавши додому в звичайний час, Джек побачив, що на стіл, накритий на три персони, поставлено весь арсенал домашнього кришталю й чудові квіти.
«Ой, як добре, – подумав він. – Приїхав любий дядечко!»
Мати поквапилась йому назустріч – красива, у розкішному вбранні, із суцвіттям білого бузку в зачісці, такого самого, який стояв у кошиках із квітами. Весело сміючись, вона потягла Джека у вітальню, де приязно палахкотів вогонь.
– Вгадай, хто завітав до нас у гості!
– О, я вже здогадався, – радісно вигукнув Джек. – Любий дядечко!..
По й справді такі сценки розігрувались щочетверга, коли у цьому домі бував їхній приятель і покровитель.
Там сидів д'Аржантон.
Іще блідіший, з ще фатальнішим, ніж завжди, обличчям, він розсівся на дивані; фрак, біла хусточка на шиї, широке накрохмалене жабо надавали йому незвичайної поважності.
Ворог окупував беззахисні позиції.
Джеків розпач був такий великий, що він ледве стримав сльози.
У вітальні на хвилину запало ніякове мовчання.
Та ось, на щастя, двері розчахнулися із таким грюкотом, ніби на них кинулася приступом орда шалених гунів, і Огюстен гучно оголосив:
– Вечерю подано, вельможна пані!
Джекові здавалося, що цій сумній вечері не буде ні кіпця, пі краю. Він почувався скутим сам і сковував дорослих. Чи ви зазнавали коли-небудь таке болісне відчуження, що почуваєш себе зайвим і нікому не потрібним, аж ладен провалитися крізь землю, втекти світ за очі? Коли Джек говорив, його не слухали. А зрозуміти, про що йде мова між дорослими, хлопчикові було несила.