То були самі недомовки, уривки загадкових фраз, якими інколи перекидаються дорослі через голову дитини, аби вона нічого не збагнула. Іноді хлопчик чув материн нервовий сміх, бачив, як приливає кров до її обличчя і вона підносить до рота чарку, щоб приховати зашарілі щоки.
– Ні, ні...– казала мати. Або: – Хтозна... Все може бути... Ви так гадаєте?
Оті уривчасті слівця ніби нічого й не значили, але чомусь дуже смішили їх. О, де вони, ті радісні вечері, коли Джек, сидячи між матір'ю і «любим дядечком», почувався королем за цим столом, а з його примхи всі або сміялися, або журилися! І раптом, поринувши у спогади, він прохопився недозволеною фразою. Пані де Барансі щойно запропонувала грушу своєму гостю, який захоплювався чудовим виглядом цих плодів.
– Їх надіслано з Тура, – промовив Джек, може, свідомо, а може, й ненавмисно. – Це любий дядечко ними частує нас.
Д'Аржантон, який почав уже чистити грушу, поклав її на тарілку; в його жесті проглядала і прикрість, що він не може поласувати улюбленими фруктами, і глибока зневага до суперника.
Який жахливий погляд кинула на сина його мати! Вона ще зроду не дивилась так на нього.
Джек більше не відважувався ні поворухнутися, ні мовити хоча б слово, і весь вечір його не покидало почуття кривди і ніяковості.
Іда і д'Аржантон сіли поруч біля каміна й завели тиху розмову тим довірливим тоном, який сам по собі свідчить про близькість. Він розповідав їй про своє життя, про те, яким він був неспокійним і хворобливим у дитинстві, що минуло в старому замку далеко в горах; змальовував наповнені водою рови, вежі, довгі коридори, в яких свистів вітер, потім – літературні битви, перші твори, перешкоди, на які раз у раз наштовхувався його геній, і запевняв, що ніхто не спроможний як належить оцінити його поривань.
Говорив і про ті запеклі переслідування, жертвою яких він ставав, про своїх літературних супротивників, про свої убивчі епіграми, якими він їх нищив на пні:
«І тоді я кинув йому в обличчя ці нищівні слова...»
Тепер вона його не уривала. Вона слухала, схилившись до нього, спершись підборіддям на руку, а з її уст не сходила замилувана усмішка. І він так заволодів усіма її помислами, що вона прислухалася до відлуння його голосу навіть тоді, коли він замовкав і у вітальні чулося лише цокання настінного годинника та шурхіт сторінок альбому, що його, куняючи, гортала дитина.
Несподівано Іда здригнулась і підвелася.
– Джеку, мій маленький друже, поклич Констан, хай вона проведе тебе. Вже час!..
– Мамочко!..
Хлопчик не відважився сказати, що звичайно він повертався до пансіону значно пізніше, – він побоювався засмутити матір, а найдужче боявся знову побачити в її красивих, ясних, завжди лагідних очах неждану лють, яка недавно приголомшила його.
Мати віддячила йому за послух, рвучко пригорнувши до грудей.
– На добраніч, сину...– набагато урочистіше, ніж завжди, промовив д'Аржантон і наблизив до себе Джека, ніби наміряючись поцілувати його. Той підставив йому гарний лобик, облямований білявим шовковистим чубом.
– На добраніч, пане!
Та несподівано поет турнув від себе хлопчика, наче його пройняла нездоланна відраза, – як за вечерею, коли він чистив чудову грушу.
Але ж Іду наділив дитиною не «любий дядечко»!
– Ні, я по можу!.. Не можу...– прошепотів д’Аржантон, витираючи лоб, і повалився па козетку.
Джек оторопіло подивився на матір, мов питаючи: «Що я йому заподіяв?»
– Іди, синочку... Відвезіть його, Констан.
Поки пані де Барансі заспокоювала і втішала поета, її син із тягарем на серці повертався до гімназії Моронваля; і в темному завулку, що здавався ще похмурішим, і н крижаній спальні Джек, раз у раз згадуючи учителя, що розсівся на дивані у залитій світлом, прикрашеній квітами вітальні, заздрісно думав: «Йому добре!.. До котрої ж години він там буде?..»
У д'Аржантоновому здавленому вигуку: «Ні, я не можу!..» і в огиді, що відбилася на його обличчі, коли він вдавано хотів поцілувати хлопчика, було багато напускної театральності й позерства, притаманних самій натурі цього мартопляса, але було й правдиве невигадане почуття.
Поет ревнував матір до сина так само, як Джек – її до нього. В його очах у хлопчикові втілювалося усе Ідине минуле, – дитина залишалася живим незаперечним доказом того, що цю жінку кохали вже інші. І через це страждала його гордість.
Це зовсім не означало, що д'Аржантон дуже захопився графинею. Скоріше, він любив у ній себе самого, і, бачачи, як у її наївних ясних очах зоріє його обожнюваний образ, він охоче милувався ними, себелюбно усміхаючись, як усміхаються жінки до дзеркала, в якому здаються собі ще красивішими. Але він волів би, щоб те дзеркало ніколи не затьмарював жоден інший подих, окрім його власного, щоб у ньому ніколи не відбивався жоден інший образ і не лишалося ніяких тіней минулого, – образливого спогаду про інших чоловіків.