І цьому годі було зарадити. Бідолашна Іда могла лише з жалем повторювати те, що в таких випадках торочать усі жінки: «Ну чому я зустріла тебе так пізно?» Але слова ці не могли угамувати мук найдивовижніших ревнощів – ревнощів до минулого, особливо якщо ті живляться гіпертрофованою пихою.
«Вона повинна була передчувати мою появу»,– думав д'Аржантон, і це породжувало глуху лють поета, як тільки його очі зупинялися на її дитині.
Та не могла ж вона зректися, відцуратися свого дорогого минулого із золотавим волоссячком! Але під впливом свого поета мало-помалу, аби уникнути болісних зустрічей, під час яких кожен страждав через те, що заважає іншим, вона стала дедалі рідше навідуватися до гімназії і ще рідше брати сина додому. Вона вже пішла шляхом жертв, і ця жертва була аж ніяк не найменшою. Що ж до будинку, карети, звичних розкошів, то бідолашна жінка ладна була все покинути і чекала лише на д'Аржантонів знак, щоб порвати із «любим дядечком».
– Побачиш, – запевняла вона, – я буду тобі помічницею, я працюватиму. До того ж я не буду цілком на твоєму утриманні. Хоч би що сталося, я матиму трохи грошей.
Але д'Аржантон усе ще вагався. Попри свою позірну екзальтованість, він мав холодний тверезий розум, був практичним міщанином із закоренілими звичками і не втрачав поміркованості навіть тоді, коли, здавалося, губив голову.
– Ні, ні... Почекаймо трохи... Настане день, я розбагатію, і тоді...
Він натякав на свою літню провінційну тітоньку, яка щомісяця надсилала йому трохи грошей і від якої рано чи пізно, а він отримає спадок. Адже ця жінка вже така стара!
А чекаючи того дня, обоє мріяли про прекрасне майбутнє. Вони оселяться у передмісті, досить близько від Парижа, щоб грітися в його сяйві, і досить далеко, щоб не страждати від його гамору і метушні. Житимуть у будиночку, план якого д'Аржантон давно обміркував: низенький, з італійською терасою, повитою виноградом, а над дверима напис: Parva domus, magna quies – «Маленький дім – великий спокій». Там він працюватиме. Він напише книжку, власну книжку, справжню, незвичайну книжку – «Дочку Фауста», про яку говорив уже десяток років. Потім, після «Дочки Фауста», з'явиться томик віршів «Мучениці», потім збірник нещадної сатири «Бронзові струни». У д'Аржантоновій голові роїлось безліч вакантних назв, яскравих ярликів до всіх його ідей, та задуми його скидалися на корінці обкладинок без книг.
І тоді з'являться у нього видавці, обов'язково з'являться! Він розбагатіє, прославиться, можливо, стане членом Академії, хоч Академія в занепаді, перевелась нінащо.
– Ні, ні, не має значення, – заперечувала Іда. – Академіком треба бути!
І їй ввижалося, що його вже обирають академіком, а вона, непомітна, в цей урочистий день тремтить від хвилювання десь у куточку зали, в скромному вбранні, як і належить дружині прославленого чоловіка.
А тим часам вони охоче ласували грушами «любого дядечка», що був найвигіднішим і найдовірливішим із усіх «любих дядечок».
Д’Аржантон любив їх до нестями, оті кляті груші, але, коли трощив їх, то страшенно лютував, аж скаженів, скрипів зубами і, усвідомлюючи власну непорядність, мстився за це на бідолашній Іді, шмагаючи її їдкими і образливими зауваженнями.
Так минали тижні, місяці, не вносячи ніяких змін у їхнє життя, якщо не рахувати дуже помітного погіршення стосунків між Моронвалем і учителем літератури. Мулат, який усе ще чекав, коли ж графиня вирішить подарувати гроші на його журнал, підозрював, що д'Аржантон – противник його плану, і, не соромлячись, казав усе, що думав про цього добродія.
Одного четверга, уранці, Джек, якого дуже рідко брали тепер додому, стояв біля заскленої численними шибками ротонди, де гімназисти тирлувалися під час шкільних перерв, і сумно дивився на безмежне ясно-синє весняне небо, що навівало мрії про прогулянки і волю.
Пригрівало сонце, на гілочках бузку розпукувались бруньки, і необроблена земля в садку, здавалося, дихала, немов її живили якісь невидимі джерела. Із завулка долинав дитячий крик, щебет пташок у клітках. Такого ранку відчиняються всі вікна, аби впустити трохи світла у будинки і прогнати звідти тінь зими – весь той морок, що зібрався за довгі ночі, та кіптяву, яка наповнює довго зачинені приміщення.
Джек думав, як то було б добре такого ранку вирватися хоч ненадовго з гімназії і бачити перед собою безмірну далину, а не повитий плющем мур, біля якого закінчувався недоглянутий садок із купами позеленілого каміння й опалого рудого листя.