Яка чарівна то була прогулянка!
А який чудовий сніданок!.. Сидячи коло навстіж відчинених вікон, безтурботні й меткі гімназисти, не перебираючи, накидалися на все, що подавалося їм на стіл. За їхнім столом ні на хвилину не змовкав сміх. їх смішило все: шматочок хліба, що впав зі столу, офіціантові хода і жести; і на вибухи дитячих простодушних радощів відгукувалися птахи на гілках дерев.
– Чи не поїхати нам в зоосад? – запропонувала після сніданку Джекова мати.
– Як добре ти придумала, мамусю! Маду ніколи ще не бачив цього... Ой як цікаво йому буде!
Вони знову сіли в коляску й поїхали широкою алеєю аж до решітчастих воріт. В зоологічному саду було безлюдно, тут панували той самий спокій і ранкова свіжість, що й у Булонському лісі, але дітей зоологічний сад приваблював ще більше, бо тут жили тварини, що виглядали із-за кожного куща. Побачивши перехожих, приваблені запахом свіжого хліба, що його хлопчики захопили у ресторані, вони кількома стрибками наближалися до огорожі, просовували крізь прути рожеві писки і дивилися або допитливо, або лукаво. Маду, що досі задля Джека лише вдавав, ніби йому весело, тепер справді розвеселився. Щоб розпізнати звірів, привезених з його батьківщини, він не мав потреби читати мені сині таблички, які надають невеличким загонам в зоопарку вигляду камер в'язниці. Із радістю і болем дивився він на кенгуру, що зводилися на задніх лапах, таких великих і могутніх, що заміняють цим прудким тваринам і передні. Здавалось, негреня їм співчуває – адже вони також на чужині! – і страждає, бачачи їх на п'ятачку, який вони долають в три стрибки, повертаючись у свою хижку поквапливо, мов свійські тварини, що звикли до даху над головою, і усвідомлюють потребу в пристановищі.
Він зупинявся перед тонкими ґратами, пофарбованими в світлий колір, щоб створити для тварин ілюзію свободи; в ці загони помістили онагр і антилоп без жодного жалю до їхніх точених копитець, таких легких, таких стрімких! Подекуди земля так облисіла, схили деяких пагорбів були вкриті такою рідкою травою, що перед зором Маду, який стежив за швидкими рухами тварин, раптом виникали клапті його країни, спеченої сонцем.
Найдужче йому було шкода посаджених у клітки птахів. Страуси і казуари, яких порозпихали поодинці просто неба і які, коли ідеш алеєю, здаються поряд із тропічними рослинами картинкою з підручника природничої історії й можуть принаймні розлягтися на землі або, стоячи на осонні, поколупатися у перемішаному з камінням щойно насипаному ґрунті. Його часто міняють, і завдяки цьому зоологічний сад скидається на куточок живої природи. Та які ж сумні здаються папуги ара, ув'язнені в довгій вольєрі, поділеній на безліч однакових кліток, в кожній з яких був мізерний басейн і сідало у формі дерева, але без листя й гілок. Дивлячись на ці понурі затінені вольєри – павільйон був надто високий для свого дворика, – Маду мимохіть думав про гімназію Моронваля. У тісноті і бруді цих своєрідних голубників яскраве пір'я птахів поблякло і розкошлалось. Усе свідчило про боротьбу, про розпачливі зусилля цих розгублених ошаленілих бранців, котрі марно намагалися вирватися на волю, раз у раз кидаючись на сталеву сітку. І птахи пустелі, птахи безмежних просторів, фламінго з витягнутою шиєю й рожевим пір'ям, які трикутними зграями носяться в повітрі між Голубим Нілом і блакитним небом, довгоногі ібіси, що дрімають, всівшись на нерухомі сфінкси, – всі вони мали неймовірно буденний вигляд поруч з білими павичами, які спесиво розпускали свій пишний хвіст, та маленькими пістрявими китайськими качками, що безтурботно бовталися у своєму малесенькому ставку.
Мало-помалу зоосад люднішав. Він оживав, ставав урочистішим, сповнювався людськими голосами, і раптом поміж двох алей перед Маду постала дивна чарівна картина, яка так його приголомшила, що він завмер і онімів, не в змозі висловити свого здивування, свого захоплення.
Над кущами й огорожами, майже на рівні крон високих дерев, з'явилися величезні голови двох слонів; помахуючи хоботами, вони повільно простували вперед, несучи на широких спинах строкату юрму людей – жінок з яскравими парасольками, дітей з чорнявими й білявими голівками, у солом'яних капелюшках і простоволосих, з косичками і кольоровими стрічками. За слонами неповторною ходою ступав жираф, поважно несучи на довгій рівній шиї маленьку горду голову; на ньому теж сиділи вершники. Цей незвичайний караван повільно рухався кільцевою алеєю вздовж плетива молодих гілок; усі сміялися, іноді скрикували, збуджені висотою, легким подихом вітру, а також невиразним страхом, який вони із самолюбства намагалися приховати.