– Було б найкраще, – строго сказав священик, – владнати як належить ваше життя, зробити ваш дім гідним дитини, яка в ньому мешкає.
– Саме про це я й думаю весь час, пане абат...– відповіла жінка. – Що більше росте Джек, то серйознішою стаю я сама. До того ж у найближчому майбутньому моє життя влаштується... Одна людина давно хоче одружитися зі мною... Та поки що мені хотілося б, щоб син був на відстані й не бачив моєї невлаштованості, щоб він дістав належне аристократичне й християнське виховання, гідне гордого імені, яке мав би носити... І я подумала, що з цього погляду йому ніде не було б так добре, як у вас; але ви його відштовхуєте, руйнуючи всі мої найкращі материнські наміри...
І тут, здавалось, ректор завагався. Якусь хвилину він помовчав, а потім, дивлячись їй просто в вічі, сказав:
– Добре, пані, якщо ви наполягаєте, я поступлюся. Маленький Джек дуже сподобався мені. Я згоден мати його серед наших вихованців...
– О ваша велебність!..
– Але за двох умов.
– Я погоджуся на будь-які умови.
– Перша: до того дня, коли упорядкується ваше життя, хлопчик проводитиме всі свята й навіть канікули у нашому закладі й не з'являтиметься у вашому домі.
– Але він помре, мій Джек, якщо не бачитиметься з мамою!
– О, ви зможете приходити до нього, коли захочете, лише – і це друга наша умова – ви ніколи не зустрічатиметесь у вітальні, а тільки тут, у моєму кабінеті, а я подбаю, щоб нас ніхто не бачив.
Дама підвелася і аж затремтіла від обурення. Думка, що її ніколи не пускатимуть до вітальні, що вона не зможе приєднатися до чарівної метушні, коли всі пишаються вродою своїх дітей, дорогим вбранням, каретами, які чекають біля воріт; що вона не зможе сказати своїм приятелькам: «Учора я зустрілася в отців-єзуїтів з панною де С. чи з панною де В.,– світськими дамами»; що вона муситиме зустрічатись із Джеком потай, пригортати його десь у кутку, – все це обурювало її до глибини душі.
Лукавий єзуїт знав, куди цілити.
– Ви жорстокі до мене, пане абат, ви змушуєте мене відмовитися від того, за що я щойно дякувала вам, як за милість, але я повинна дбати про свою материнську й жіночу гідність. Ваші умови неприйнятні. Та й що подумала б моя дитина?..
Вона спинилася, побачивши за заскленими дверима личко свого білявого сина, порожевіле від морозцю і гарячкового хвилювання. На її знак хлопчик забіг до кабінету.
– Ох, мамо, ти така хороша!.. Хоч мене і заспокоювали... Я думав, ти уже поїхала.
Вона схопила його за руку.
– Ти поїдеш зі мною, – кинула вона. – Нас не хочуть тут приймати.
І швидко вийшла – випростана, горда, тягнучи за собою хлопчика, приголомшеного таким несподіваним, схожим на втечу, завершенням візиту. Дама ледь кивнула у відповідь на шанобливий уклін священика, який також підвівся. Та хоч як вона квапилася, Джек почув м'який голос, що прошепотів їм услід: «Бідна дитина!.. Бідна дитина!..» Співчуття, що чулося в тих словах, кольнуло хлопчика у саме серце.
Його жаліли... Але чому?
Відтоді він часто думав про це.
Ректор не помилився.
Графиня Іда де Барансі не була ніякою графинею. її прізвище не було де Барансі; цілком можливо, що й ім'я її було не Іда. Звідки вона взялася? Хто вона така? Чи була хоч крихта правди в її розповідях про високородність, на якій вона схибнулася? Ніхто не міг би відповісти напевне на це запитання. В осіб її ґатунку таке складне життя, такі несхожі і темні долі, таке заплутане й сповнене неймовірних пригод минуле, що видно лише їхнє теперішнє обличчя. Вони нагадують обертові маяки, у яких спалахи світла чергуються з тривалими періодами темряви.
Певно лише одне: вона не парижанка, а приїжджа містечкова провінціалка – це видавала її вимова; Париж вона зовсім не знала і, як вважала її покоївка мадемуазель Констан, була «не тим хутром підбита».
«Провінційна шльондра...» – зневажливо казала вона про свою хазяйку.
І справді, одного вечора в театрі Жімназ два ліонських купці нібито впізнали в ній якусь Мелані Фавро, що колись тримала рундучок «Рукавички і парфуми» на площі Терро, але, помилившись, довго вибачалися. Іншого разу якомусь офіцеру з третього гусарського полку видалося, що він зустрів свою Нана, з якою знався років вісім тому в Орлеанвілі. Довелося вибачатись і йому, бо знову сталася помилка. Буває ж така схожість!
Проте пані де Барансі багато мандрувала й не приховувала цього, однак тільки чарівник спромігся б з'ясувати, де правда, а де вигадка у лавині слів, якими вона ошелешувала співрозмовника, з будь-якого приводу розповідаючи про своє походження й життя. Сьогодні Іда вам казала, що народилася десь у колоніях, хвалилася своєю матір'ю, вродливою креолкою, плантаціями й негритянками; завтра була родом із Турені, і її дитинство минуло у розкішному палаці на березі Луари. А скільки подробиць, скільки веселих і смішних історій, скільки чарівливої зневаги до того, що уривчасті й непослідовні епізоди з її життя не клеїлися докупи!