Поет повідомляв свого «дорогого директора», що зі смертю близької родички в його становищі сталися певні зміни, і просив звільнити його від обов'язків викладача літератури. А в постскриптумі, ніби глузуючи, аж ніяк не шанобливо додав, що пані де Барансі, несподівано змушена залишити Париж, доручає свого маленького Джека батьківським турботам добродія Моронваля. В разі хвороби хлопця слід писати на д'Аржантонову паризьку адресу з проханням переслати листа за призначенням.
«Батьківським турботам добродія Моронваля!» Ото, мабуть, потішався д'Аржантон, пишучи ці слова. Хто-хто, а він знав мулата і знав, що чекає дитину в закладі Моронваля, коли той довідається, що Джекова мати виїхала і сподіватись від неї ні на що!
Коли надійшов цей сухий, лаконічний і зухвалий, незважаючи на зовнішню стриманість, лист, Моронваля опанував один із тих жахливих нападів некерованої шаленої люті, яка налітала на гімназію, як тропічний тайфун, і все навколо тремтіло, метушилося, скулювалось.
Вона поїхала!
Поїхала із отим голодранцем, із отим клишоногим дженджиком, із отим нездарою, дурнем, нікчемою! О, вона ще скуштує з ним лиха!.. І не соромно жінці у її віці – адже вона не першої молодості – знятися і поїхати, покинувши свою бідну дитину саму в Парижі, серед чужинців!
Отак мулат побивався над гіркою долею бідного хлопчика, а його товсті обвислі губи лиховісно кривилися: «Зачекай... Зачекай! Потурбуюся я про твого Джека, по-батьківському потурбуюся!»
Його дратувала не так втрата журналу, якому не судилося з'явитися на світ, не так провал корисливих намірів і остаточний крах останніх надій вирватися із злиднів, як зухвала, нахабна загадковість, якою оточили себе оті двоє, котрі познайомилися саме завдяки йому, в його домі, у його власному домі, яким вони користувалися, як будинком побачень! Моронваль помчав на бульвар Османа, аби рознюхати, довідатися хоч про що-небудь, але й там ніхто нічого не знав. Констан чекала від пані листи. Він дізнався одне: остаточно порвано з «любим дядечком», вони виїздять із будинку, і меблі, очевидно, будуть розпродані.
– Ох, пане Моронваль, – додала дебела покоївка, – в лиху годину ступила наша нога у ваш балаган.
Мулат повернувся додому, переконаний, що через три місяці Джека заберуть або він сам змушений буде відіслати хлопця до матері через несплату належної суми за навчання. Отож він зробив висновок – а втім, так вирішила і вся керована ним гімназія – нічого далі панькатися з синочком пані де Барансі, пора розквитатися за кількамісячне плазування перед отим хлопчиськом.
Почалося з головного, із харчування: тепер Джек не лише сидів за загальним столом, а й став жертвою і забавкою для своїх однокашників і вчителів. Ні краплі вина, ні крихти тістечок!
«Шипшина», як і для всіх, «шипшина» – гіркувато-кисла, нудотна, каламутна, з огидною піною й сміттям, як на воді під час повені. І всюди ненависні погляди, образливі натяки.
При ньому зумисне заводили мову про д'Аржантона. Віршомаз той д'Аржантон, а не поет, хвалько й себелюб. Що ж до його знатності, то всім відомо, чого вона варта: похмурі коридори, де нібито минуло його хворобливе дитинство, були не в стародавньому замку, що губився далеко в горах, а в нікчемному тітчиному готелі по вулиці Фурсі серед звивистих і вогких провулків поблизу церкви святого Павла. Та славна жінка була з Оверні, і всі пам'ятали, як вона кричала своєму племіннику в похмурих отих коридорах: «Аморі! Синочку, принеси-но мені ключа під кімнати шім біш (сім біс)». І віконт приносив ключа від кімнати «шім біш».
Безжальне глузування з ненависного віршомаза розважало Джека, та все ж щось не дозволяло йому сміятися разом з усіма, брати участь у бурхливих веселощах «дітей півдня», які задоволено й улесливо хихотіли на кожен жарт Моронваля. Справа в тому, що слідом за цими анекдотами про д'Аржантона неминуче починалися натяки на іншу особу, і хоч її ім'я ніколи не вимовлялося, Джек аж тремтів, здогадуючись, про кого йде мова. Здавалося, у свідомості співтрапезників існував нерозривний зв'язок між невдахою з великими претензіями, жалюгідним дженджиком Аморі д'Аржантоном і тією іншою особою, яку хлопчик обожнював і шанував найбільше в світі.
А ще звичайно у всіх розмовах згадувалось якесь герцогство де Барансі.
– А де воно, як ви гадаєте? – басував Лабассендр. – В Турені чи в Конго?
– У всякому разі слід визнати, що його лепсько утримують, – підморгуючи, відповідав доктор Гірш.
– Браво, браво!.. Краще не скажеш: утримують!
І всі реготали, аж корчилися.
Заходила мова також про знаменитого лорда Пімбока, заступника начальника генерального штабу колоніальної армії в Індії.