Слово «харчі» викликало на дитячих обличчях вираз такого щастя, що всі вихованці миттю могли б відтворити точні «обриси» цього слова, якби їм дали таке завдання. Вони ніколи не наїдалися! Джекові, не такому зголоднілому, як усі інші, в цю хвилину згадалася вчорашня нічна розмова з Маду, що лишилася в його пам'яті, мов сон.
Не встиг Моронваль піти, як знову повернувся.
– То як? Є Маду? – стурбовано запитав він.
– Він іще не прийшов... Не знаю, що й думати, – відповіла теж трохи стурбована його жіночка.
Десята година, одинадцята, а Маду немає. Давно закінчився урок. То був час, коли з підвалу, де містилася кухня – хоч яка вона була тісна й злиденна, – долинали запахи гарячої їжі, від яких розгорався й без того хижий голод вихованців гімназії. Але того ранку не було нічогісінько – ні овочів, ні м'яса, а Маду нема та й нема.
– Може, з ним щось сталося?.. – вголос міркувала пані Моронваль, поблажливіша, ніж її насуплений чоловік, що раз у раз ходив із палицею в руці до воріт завулка, чатуючи на повернення негреняти.
Нарешті всі настінні годинники, всі дзиґарі на сусідніх вежах видзвонили полудень, ділячи трудовий день на дві майже однакові половини. Цей веселий передзвін відгукнувся лиховісним бурчанням у порожніх животах усіх мешканців гімназії. І в той час, як по довколишніх фабриках залягла тиша і навіть у найбідніших халупах їхнього завулка загуготів вогонь і від розпалених плит поширилися принадні запахи смаженого й печеного, учителі й учні, не знаючи, як згайнувати час, гарячково чекали манни небесної, якої їм так бракувало.
Уявіть собі цей голодний навчальний заклад без ніяких харчів, загублений, як паром у відкритому морі, серед океану людей, що втішалися обідом.
Юні «діти півдня» із запалими щоками й витрішкуватими очима відчували, як у них водночас із спазмами голоду прокидаються прадавні інстинкти людоїдів. Нарешті близько другої години дня пані Моронваль, знехтувавши своїм вродженим аристократизмом, вирішила піти до ковбасні по харчі. Доручити це комусь із своїх зголоднілих учнів вона не відважилась, бо ті могли все поїсти дорогою.
Коли вона повернулася, навантажена довжелезними хрусткими батонами й пакунками в проолієному папері, її зустріли громовим «ура». І лише тепер, ніби після їжі ожила їхня виснажена уява, кожен став ділитися своїми здогадами й побоюваннями, які викликало зникнення маленького короля. Що ж до Моронваля, то він не вірив у нещасливі випадки, у нього були надто поважні підстави побоюватися, що хлопець накивав п'ятами.
– Скільки він мав при собі грошей? – запитав він.
– П'ятнадцять франків, – несміливо відповіла дружина.
– П'ятнадцять франків! У такому разі все ясно: він ушився.
– Проте п'ятнадцять франків не та сума, з якою можна добратися до Дагомеї, – заперечив Гірш.
Моронваль похитав головою і поквапився до поліційного відділка заявити про зникнення свого вихованця.
Він ускочив у добрячу халепу і мусив будь-що розшукати хлопця, не допустити, щоб той добрався аж до Марселя. Мулат боявся нотацій «мусьї Бонфіса». До того ж люди такі лихі! Юний король міг поскаржитись, розповісти, як з нього знущалися, знеславити пансіон. Не дивно, що у своїх показаннях, даних комісарові поліції, він наполегливо наголошував, що Маду прихопив велику суму грошей. А під кінець з безкорисливим виглядом зауважив, ніби турбують його, власне, не гроші, а ті небезпеки, які чигають на знедолене дитинча, бідного маленького короля, вигнанця, що втратив і трон, і батьківщину.
Ділячись своєю стурбованістю, цей звір утирав очі. Поліцейські втішали його:
– Ми знайдемо його, пане Моронваль, не хвилюйтеся Та Моронвалеві, навпаки, аж пекло, – він був такий збуджений, що замість спокійно чекати вдома наслідку пошуків, як радив йому комісар поліції, сам негайно вирушив у похід разом із усіма «дітьми півдня», серед яких був і наш приятель Джек, аби допомогти розшукам поліцейських.
Що не день відбувалися експедиції до найдальших паризьких застав. Мулат розпитував митників, змальовуючи їм прикмети Маду, а діти тим часом шастали по великих дорогах, які починаються за межею міста, серед порожніх возів, а інколи й серед військових частин на марші, придивляючись, чи не з'явиться десь чорна обшарпана постать маленького короля. Потім, у час надходження звітів, вони йшли до префектури або з самого ранку обходили поліційні відділки, коли відчиняються двері камер і починається сортування багатого вилову закинутих серед ночі сіток, в яких опиняється хтозна-скільки і знедолених, і злочинців.
Якої тільки нечисті й твані не опиняється в тих жахливих сітях, що їх тягнуть аж по безпросвітному дну великого міста. Інколи та твань червоняста, і коли її скаламутити, звідти піднімається солодкаво-нудотний дух злочину й крові.