І знову нестямна втеча.
Джек простує в темряві, у тиші. Він минає якесь заснуле село, проходить під квадратною вежею з дзвіницею, яка несподівано скидає йому на голову важкі, протяглі лункі удари. Видзвонило другу годину ночі. Ще якесь село – видзвонило третю. А він іде та йде... В нього паморочиться в голові, горять підошви ніг. Та він не зупиняється. Якби він зупинився, його, можливо, знову жахав би отой кошмар, той несусвітний сон, який від бігу та ходи потроху починає розвіюватись. Час від часу йому зустрічаються великі, накриті брезентом вози, що рухаються ніби у сні: куняють коні, куняє візник.
Знемагаючи від утоми, хлопчик питає:
– До Етьйоля далеко?
У відповідь йому щось бурчать. Та незабаром у Джека буде супутник: ще один мандрівник лаштується в дорогу, і про його наближення вже сповіщає кукурікання півнів та жаб'яче кумкання на березі річки. То світанок, світанок, що займається край неба за важкими хмарами, не знаючи ще, який вибрати шлях. Хлопчик угадує це з усього навколо і разом з природою тривожно чекає нового дня.
І раптом просто перед ним, там, де має бути село Етьйоль., у якому, як йому сказали, живе мама, так, саме з того бику обрію, небо розступається, темрява рветься на мийним і типе. Спочатку на межі ночі виникає світла матова смуга, під якої ще не промениться сяйво. Потім та смуга ширшає, пульсує світлом, мов несміливі язички вогню щойно розпаленого вогнища, які шукають свіжого повітря, щоб спалахнути вгору. Джек іде на світло, іде, охоплений нестямною затятістю, яка помножує його дитячу силу. Він вірить: там його мама, там кінець цієї жахливої ночі.
Тепер розкрилося усе небо. Воно немов велике омите слізьми ясне око, що ніжно й розчулено зоріє на стомлену дитину. «Я йду, я йду!» – хочеться крикнути дитині у відповідь на отой ясний благословенний поклик. Шлях світлішає і більше не лякає Джека. А який він гарний, тут немає ні кюветів, ні бруківки, і як м'яко котяться, мабуть, по ньому дорогі карети багатіїв. Обабіч шляху, скупані в росі та відблисках світанку, розкішні садиби немов пишаються широкими ґанками, розквітлими клумбами, заокругленими алеями, в які, ковзаючи по піску, ховаються останні сутінки.
Між білими будинками й шпалерами дерев видніють виноградники, зелені схили, що збігають аж до річки, яка також скинула нічні шати й переливається усіма барвами – від темно-синьої й ніжно-зеленої аж до рожевої:
А небо, провіщаючи схід сонця, все яснішає.
О, швидше прокидайся, батьку-сонце, пошли трохи тепла, надії й сили виснаженому хлопчику, що квапиться і простягає до тебе руки!
– Чи далеко до Етьйоля? – питає Джек у землекопів з торбами за плечима, що мовчазними групами ще сонні йдуть дорогою.
Ні, до Етьйоля, недалеко, треба йти навпрошки попід лісом.
Ліс якраз прокидається. Він весь тремтить, мов велика зелена запона, натягнута край дороги. Скрізь – у кущах шипшини й на столітніх дубах – чути цвірінькання, вуркотіння, щебет. Віти похитуються і труться одні об одні, нахиляються від стрімких злетів пташок, і поки між деревами тануть останні сутінки, нічні птахи безшумно і важко летять у повітрі до своїх таємничих гнізд, а маленький жайворонок, розпластавши крильця, злітає над рівниною і, заливаючись дзвінким щебетом, перший прокладає у небі ту невидиму борозну, яка в сонячні літні дні розмежовує безмежний небесний спокій і різноголосий гомін землі.
Хлопчик уже не йде, а ледве плентає. Повз нього шкандибає якась обшарпана баба з лихим обличчям, тягнучи за собою козу. Він знову питає:
– До Етьйоля далеко?
Люто на нього блимнувши, баба мовчки показує йому на круту кам'янисту стежку, що веде до узлісся. Незважаючи на утому, він, не спиняючись, прошкує далі. Пригріває сонце, нещодавня ранкова зоря осяює землю сліпучим промінням. Джек усвідомлює, що наближається до мети. Він іде згорбившись, похитуючись, спотикаючись об каміння, яке з гуркотом скочується униз, та все ж іде, не зупиняється.
Нарешті, піднявшись нагору, він бачить дзвіницю, що здіймається над дахами зграйки будинків, які потопають у зелені. Нумо, ще одне, останнє, зусилля! Треба дістатися он туди. Але йому бракує сили.
Джеку підгинаються ноги, він підводиться, знову падає, напівпритомний бачить зовсім поряд будиночок, повитий виноградом, розквітлими шипшиною й гліциніями, що в'ються аж до самого голубника, аж до верхівки маленької рожевої башточки, зведеної із нової цегли. Над дверима, затіненими розквітлим бузком, блищить золотом напис: «Parva domus, magna quies».
Який же він спокійний і гарний, отой залитий сонцем будиночок! Двері все ще зачинені, але його мешканці вже не сплять, звідти лине свіжий веселий жіночий голос, чути змалку знайому пісеньку: