Я в червоних черевичках,
Кохане дитятко...
Той самий голос, та сама пісня!..
Чи не сниться все це йому? Та ось зі стуком відчиняються стулки віконниць, і у вікні з'являється жінка у білому пеньюарі з широко розплющеними очима, що немовби з подивом дивляться на ранковий світ.
Я в червоних черевичках,
Кохане дитятко...
– Мамочко!.. Мамочко!.. – слабким голосом кличе Джек.
Жінка, засліплена сходом сонця, приголомшено замовкає, вдивляється у вікно і раптом помічає неподалік під будинку змучену, брудну, обшарпану, ледве живу дитину.
Вона нестямно скрикує:
– Джек!
За мить вона уже поруч. Усім теплом свого материнського серця вона відігріває ледь живу рідну дитину, заціпенілу під жахів, тривог, холоду й темряви минулої ночі.
Ні, мій рідний Джеку, ні, люба моя дитиночко, не бійся, ти вже не повернешся у ту кляту гімназію... Бити мою дитину! Вони наважилися бити мою дитину!.. Ти дуже добре зробив, що втік... Той брудний мулат посмів підняти на тебе руку! Та чи знає він, що саме твоє шляхетне походження, не кажучи вже про колір твоєї шкіри, дає тобі право відлупцювати його палицею?! Треба було сказати йому: «У моєї мами мулати в служниках ходили». Годі ж бо! Не дивись на мене такими сумними очиськами!
Кажу ж тобі: ти туди не повернешся. Перш за все я не хочу більше розлучатися із тобою. Я тут влаштую для тебе гарненьку кімнатку! Побачиш, як гарно жити в селі. У нас є худоба, кури, кролі, навіть коза і віслюк. Не садиба, а справленій Ноїв ковчег... До речі, я й забула, що ще не годувала курей... Твій прихід мене так схвилював... Коли я побачила тебе там, на дорозі, та ще в такому жахливому стані... Поспи, спочинь, мій любий. Я розбуджу тебе на вечерю. А поки що випий холодненького бульйону. Знаєш, що казав пан Ріваль? Щоб одужати, потрібен лише сон та добра їжа... Смачний бульйон тітоньки Аршамбо, правда ж? Біднесенький мій. як подумаю, що я спала, а ти сам один ішов уночі дорогою! Який жах!. Чуєш, кури кличуть мене? Я піду... Спи, голубчику.
І вона навшпиньках вийшла з кімнати, легка, щаслива, як завжди чарівна, хоча й трохи засмагла, обвітрена та надто вишукано, як для села, вбрана: її полотняне сільське вбрання було над міру оздоблене чорним оксамитом, а з капелюшка, сплетеного з італійської соломки, звисали квіти. Вона більше, ніж будь-коли, бавилась, як дитина, граючи роль селянки.
Джеку не спалося. Кілька годин відпочинку, ванна, бульйон тітоньки Аршамбо, а головне – дивовижна життєздатність, гнучкість і витривалість дитячого організму побороли утому. Він поглядав навколо, втішаючись затишком цього спокійного житла.
Ніщо тут не нагадувало розкошів колишнього помешкання на бульварі Османа, помешкання, оббитого дорогими тканинами, обставленого м'якими меблями й застеленого килимами. Джек лежав у великій кімнаті, обтягнутій світлим ситцем та з меблями у стилі Людовіка XVI – біле з сірим, без будь-якої позолоти. Надворі – життєдайний сільський спокій, шурхіт віт об шибки; на даху чулось мирне вуркотіння голубів, а з пташника – материне «Ціп, ціп!» та квоктання й кудкудакання курей, що збіглися клювати жменю кинутого їм вівса. Джек тішився цим заспокійливим приязним гомоном, що губився у безмежній тиші. Втома минула, а натомість усе його єство проймалося безхмарним щастям. Лише одне його тривожило: д'Аржантонів портрет, що висів навпроти нього над ліжком. Колишній учитель гімназії стояв у гордовитій позі, із всевладним виразом обличчя, каламутними суворими очима і розгорненою книгою в руці.
Хлопчик думав: «Де ж він? Де він живе? Чому я його не бачив?»
Зрештою, занепокоєний чи то допитливим, чи докірливим поглядом, що втупився в нього з фотографії, хлопчик підвівся з ліжка й пішов до матері.
Мати в довгих рукавичках, з трохи незграбною елегантністю відставивши мізинець і підібравши збоку сукню, з-під якої тепер виглядала смугаста нижня спідниця і черевики на високому підборі, поралась біля своєї живності. Тітонька Аршамбо, посміюючись із її незграбності, чистила клітку для кролів. Тітонька Аршамбо – дружина лісника – приходила варити їсти й прибирати у «Вільшаник». Будинок, де мешкала Джекова мати, так називали через те, що в кінці садка був вільховий гайок.
– Господи Ісусе! Який же він гарненький, ваш синок!.. – захоплено вигукнула селянка, побачивши на подвір'ї Джека.
– Правда ж, тітонько Аршамбо? А що я вам казала?
– Ще б пак! Тільки ми подібніші до мамки, ніж до татка, сумніву нема.. – Здрастуйте, крихітко! Дайте я вас поцьомкаю!