– Чуєш, Джеку, – обізвалася мати, стривожена синовим мовчанням, – ти, звичайно, розумієш, на яку жертву йде наш друг?
– Так, мамочко...– прошепотів Джек.
– Почекайте, Шарлотто, – втрутився д'Аржантон. – Треба дізнатися спочатку, чи до душі йому моя пропозиція? Я, зрозуміло, нікого не силую.
– Ну то як, Джек?
Почувши, що його матір назвали Шарлоттою, Джек оторопів: він не знав, що сказати, і так довго придумував досить ніжні й досить красномовні слова, яких заслуговувала така великодушність, що зрештою поховав свою вдячність у глибокому мовчанні. Бачачи це, мати підштовхнула його у поетові обійми, а той нагородив його справді театральним – дзвінким і холодним – поцілунком, всім своїм виглядом показуючи знову, що переборює мимовільну відразу.
– О дорогий мій, який ти великодушний, який ти добрий! – шепотіла бідолашна жінка.
А Джек, якого жестом відіслали геть, побіг сходами вниз, щоб приховати від очей дорослих свої справжні почуття.
Загалом, Джекова поява в домі якоюсь мірою навіть розважала поета. Перші радощі влаштування в новому домі вже минули, і незабаром йому набридло спілкуватися із самою Ідою, яку він охрестив Шарлоттою на честь відомої героїні Гете, а також тому, що хотів викоренити все, що лишалося від колишньої Іди де Барансі. Маючи деспотичну вдачу, він так затуркав це бідолашне обмежене і безвольне створіння, що почувався у її товаристві так, ніби нікого поряд не було.
Вона повторювала всі його слова, проймалася його думками, пересипала своє безугавне базікання його улюбленими парадоксами, цілком зреклася власної особистості, і вони стали мов одна істота. Така єдність, що за певних обставин може здаватися ідеалом щастя, стала для д'Аржантона справжніми тортурами, він був надто задерикуватим, затятим і непослідовним сперечальником, щоб удовольнятися її постійним безумовним схваленням усіх його слів і вчинків.
Тепер принаймні він матиме кому докучати, ким керувати, кого шпетити, адже він був насамперед класним наставником, а не поетом. Аби вгамувати цю свою гарячкову сверблячку, наш закоренілий доморощений святенник і єзуїт взявся за Джекове виховання з помпезною пунктуальністю й урочистістю, якими відзначалися його найдрібніші вчинки.
Уже наступного ранку, прокинувшись у своїй кімнатці, Джек побачив, що під раму дзеркала просунуто аркуш паперу, списаного бездоганним каліграфічним почерком д'Аржантона. На тому аркуші великими літерами було виведено:
Це був не просто план навчальних занять, а саме режим життя, який поділяв кожен день на численні клітинки, розписані по годинах від ранку до ночі: «О шостій – підйом, від шостої до сьомої – сніданок, від сьомої до восьмої – повторення вивченого матеріалу, від восьмої до дев'ятої...» – і так без кінця.
Розписані в такий спосіб дні нагадували зачинені вікна з решітчастими віконцями, де крізь щілини проходить лише стільки повітря, щоб не задихнутися, і лише стільки світла, щоб розрізняти навколишні предмети. Такого розкладу, як правило, ніхто довго не дотримується, проте д'Аржантон був строгим, уїдливим і терпіти не міг будь-якої неточності. На довершення колишній учитель Моронвалевої гімназії аж надто пристрасно запроваджував власну систему освіти, від якої не хотів відступати ані на крок.
Система його полягала в тому, що він набивав голову початківця вінегретом з латини, грецької й німецької мов, алгебри, геометрії, анатомії, граматики і основ усіх інших наук. А природа нехай потім сама розбирається, як розкласти по поличках і утрясти всю ту мішанину.
Сама по собі система, можливо, й чудова, однак чи то вона виявилась занадто перенасиченою для дитячого інтелекту, чи то вчителеві бракувало уміння застосувати її на практиці, але Джекові вона не пішла на користь. Він був досить розвинутий для свого віку, незважаючи на попереднє безладне навчання, кмітливіший за своїх одинадцятирічних ровесників. Проте знання мав нечіткі, насипані натрусом, і це ще більше ускладнювало засвоєння громіздкої програми, яку йому нав'язував новий учитель. Крім того, його лякав і сковував величний вигляд наставника, а ще більше відвертала увагу буйна природа – вона цілком полонила хлопчика.
Несподівано перенісшись із затхлого дворика при гімназії Моронваля і огидного провулка Дванадцяти будинків на лоно безмежних нив, садів і лісів, він був захоплений, зачарований розлогими краєвидами, казковим царством квітів, трав і дерев.