Та як тільки на сходах чулися Шарлоттині кроки, він миттю сідав за стіл, морщив лоба, насуплювався, і в його очах проглядала цілковита відсутність думки, що могло здатися також замріяністю.
– Зайдіть! – відгукувався він на несміливий стук у двері.
Вона заходила – свіжа, весела, у платті з короткими рукавами, з красивими оголеними руками, така схожа на опереткову селянку, що навіть рисова пудра на її обличчі скидалася на борошно, яке розлітається на всі боки від млина, з якоїсь оперети.
– Я прийшла подивитися на свого поета, – промовляла вона, переступаючи поріг.
Замість «поет» вона вимовляла «пует», і це його вкрай дратувало.
– Ну то як? Пишеться?.. Ти задоволений?..
– Задоволений?.. Хіба той, хто присвятив себе літературі, цьому найжахливішому ремеслу, що вимагає безперервного напруження мозку, може хоч коли-небудь бути задоволеним?
Він спалахував, у його голосі звучала в'їдлива іронія.
– Ти маєш рацію, друже мій... Я лише хотіла дізнатися, чи твоя «Дочка Фауста»...
– Ну, що? Що тобі треба знати про мою «Дочку Фауста»?.. Та чи відомо тобі, скільки років сам Гете поклав на свого «Фауста»?.. Десять років... І це при тому, що він постійно спілкувався з митцями, обертався в творчому середовищі! Він не був приречений так, як я, на духовну самотність, на найгіршу з самотностей, бо вона веде до бездіяльності, до споглядальності, до втрати творчих думок!
Бідолашна жінка не мала що відповісти. Вона так часто чула від д'Аржантона одне й те саме, що зрозуміла, чим він їй дорікає. В його тоні звучало: «Не тобі, нікчемна дурепо, замінити для мене те середовище, якого мені бракує, те зіткнення умів, яке висікає іскру...» Він і справді вважав коханку безголовою і нудьгував у її товаристві не менше, ніж коли залишався сам.
Хоч він і сам собі не зізнавався, ця жінка спокусила його насамперед тим, що була оточена поклонінням і розкішшю, мешкала в особняку на бульварі Османа, мала служників, власну карету, і всі його приятелі-невдахи аж лікті кусали від заздрощів, що в нього така коханка. А тепер, відтоді як вона цілком і неподільно належала тільки йому, коли він її зламав і переробив, як йому забаглося, і навіть відібрав у неї її ім'я, вона втратила в його очах половину своєї привабливості. А проте вона була дуже вродлива, а на свіжому повітрі її розкішна врода розцвіла ще більше. Але яка втіха, від того, що маєш гарненьку коханку, якщо не можеш похизуватися нею, прогулюючись попід руки на людях? До того ж вона зовсім не розумілася на поезії, набагато більше любила побазікати про різні сільські новини, одне слово, не мала нічого такого, що допомогло б нездарі-віршомазу осідлати Пегаса, розвіяти свою незмірну нудьгу, спричинену самотністю й неробством.
Треба було бачити, як нетерпляче чекав він ранками листоношу, що приносив три-чотири передплачені ним газети! Він розривав різнобарвні паперові стрічки їхньої упаковки так поквапливо, ніби сподівався зустріти в газетних колонках новину, яка стосується безпосередньо його самого, наприклад критичний аналіз п'єси, яка ще лежала незавершена в його папках, або відгук про книгу, написати яку він лише мріяв. Він перечитував ті газети, не минаючи ні рядка, аж до прізвища друкаря, знаходячи там привід для роздратування і тему для одноманітних нескінченних балачок за сніданком.
Іншим щастить! Їхні п'єси ставлять на сцені, але що то за п'єси! Їхні книжки видають друком, але що то за книжки! А він нічого не може надрукувати, ніколи, нічого. Найгірше те, що сюжети витають у повітрі, будь-хто може їх підхопити, і той, хто надрукувався першим, зводить нанівець працю всіх інших. Не минає й тижня, щоб у нього не вкрали якусь думку.
– Знаєш, Шарлотто, вчора у Французькому театрі грали нову комедію, її автор – Еміль Ож'є... Сюжет точно такий, як у моїх «Яблуках Аталанти».
– Але ж це підло!.. У тебе вкрали «Яблука Аталанти»! Я йому напишу, я напишу тому пану Лож'є! – вигукувала щиро обурена бідна Лолотта.
А він жовчно зауважував:
– От що значить, коли тебе немає в Парижі... Хто завгодно займе твоє місце.
Він дорікав їй усім своїм виглядом, ніби не він усе життя мріяв звити собі гніздечко на лоні природи. Як і всі озлоблені нездари і графомани, він обурювався несправедливістю публіки, продажністю критики, але висловлювався холодними педантичними фразами.
Під час цих перейнятих д'Аржантоновим в'їдливим роздратуванням трапез Джек не промовляв жодного слова і сидів так тихо, ніби хотів, аби про нього забули, аби й його не зачепила д'Аржантонова лють. Та чим дужче розпалювався д'Аржантон, тим більше наростала в ньому глуха неприязнь до дитини, і з того, як тремтіли його руки, коли він наливав хлопчику трохи вина, та як супився, дивлячись на нього, маленький Джек розумів, що в душі цієї людини кипить проти нього ненависть, яка вибухне з будь–якого приводу.