Горе, про яке часто згадував старий Ріваль, сталося кілька років тому: його дочка і зять померли того ж року, як одружилися, незабаром після народження доньки Сесіль. Ця подвійна трагедія була повита таємницею. Розмовляючи з Шарлоттою і д'Аржантоном, лікар щоразу обмежувався одними й тими самими словами: «Відтоді, як у нас сталося горе...», а тітонька Аршамбо, якій була відома та сумна пригода, відповідала ухильно й невизначено: «О, ще б пак, ще б пак! Ті люди добре хильнули горя!..»
Якось не вірилось у це, коли жвавий, веселий на вигляд лікар приїздив у Вільшаник. Можливо, тут не обходилося і без впливу Шарлоттиного грогу – темного, міцного. Потрапив би він на очі пані Ріваль, вона зразу розвела б його наполовину водою. Та хай там як, а добряга не нудився у парижан. Інколи він уже підводився і казав: «Гаразд, поїду я до Рі, а потім – до Тіжрі, і у Морсан...»,– а сам усе говорив і говорив, аж поки не починав іржати й нетерпляче бити копитами його кінь, прив'язаний біля воріт. Тоді він схоплювався, нашвидку прощався з д'Аржантоном, а Шарлотті, стурбованій станом хворого, давав одну й ту саму пораду: «Йому потрібні розваги!»
Легко сказати: «Йому потрібні розваги!»
Що вона тільки не перепробувала, і все марно. Вони годинами придумували, що приготувати на обід, або їхали на кабріолеті в ліс, прихопивши з собою сніданок, сачок на метелики та цілі паки газет і книжок. Нічого не допомагало – д'Аржантон нудьгував.
Він купив човна, але тоді стало ще гірше: вони змушені були годинами лишатися наодинці посеред Сени, що для них ставало дедалі нестерпнішим, бо обоє давно не мали про що розмовляти. Отож, не озиваючись один до одного, вони закидали у річку вудочки, аби хоч чимось зайнятися і виправдати своє мовчання вимушеною необхідністю риболовлі.
Незабаром човна прив'язали серед прибережних очеретів, і, бездоглядний, він ущерть затік водою, на якій плавало опале листя.
Потім у д'Аржантона з'явились якісь дивні забаганки: то підновити стіни, то добудувати до башточки зовнішні сходи й італійську терасу, про яку давно мріяв наш віршомаз. По її краях було поставлено ряд низеньких стовпчиків, обтягнутих дротяною сіткою, що по ній вився дикий виноград. Але він нудився і на своїй терасі.
Якось він запросив настроювача музичних інструментів підправити клавесин, на якому іноді награвав кілька польок, і той вигадливий дивак запропонував д'Аржантону поставити на даху будинку еолову арфу – великий відкритий ящик близько п'яти футів заввишки, де різної довжини струни мелодійно й жалібно бринітимуть на вітрі. Д'Аржантон захоплено погодився. Але щойно цю споруду було поставлено, як почалося щось жахливе. Варто було дмухнути вітру, як чулися стогони, несамовиті завивання, тужливі волання: у-у-у-у-у... Коли Джек був у ліжку, його опановував жах, і він натягував на голову ковдру, щоб нічого не чути. Завивання над дахом навівало таку тугу, що можна було збожеволіти.
– Як вона мені в'їлася в печінки, ця клята еолова арфа!.. Годі!.. Годі!.. – кричав доведений до відчаю д'Аржантон.
Довелося розібрати весь механізм, віднести еолову арфу в глибину саду і закопати її, щоб не бриніли струни. Але й під землею вона тужила. Кінчилось тим, що її викопали, пообривали струни, розтоптали ногами і розбили камінням, як скажену собаку, що не хоче здихати.
Не знаючи, що ще вигадати, аби розважити бідолашного д'Аржантона, котрий через неробство втрачав останні крихти здорового глузду, Шарлотта несподівано для самої себе якось подумала: «А що коли я запрошу когось із його приятелів?»
То було справжньою жертвою, бо вона хотіла, щоб поет неподільно належав лише їй самій. Але д'Аржантонова радість, яка засвітилася на його обличчі, коли він довідався, що мають приїхати у гості Лабассендр і Гірш, була заслуженою нагородою за її мужність. Він давно вже мріяв про наїзд у їхній дім колишніх приятелів, але не наважувався озиватися про це після своїх гучних заяв, ніби для нього було найбільшим щастям жити удвох із Шарлоттою якомога далі від людської суєти.
Через кілька днів Джек, повертаючись додому на вечерю, ще здалеку почув незвичний гомін: з тераси долинав сміх, дзвін келихів, на подвір'ї рубали дрова, а на першому поверсі в просторій кухні пожвавлено торохтіли каструлі. Підійшовши ближче, він пізнав голоси й знайомі інтонації своїх колишніх гімназійних учителів, серед яких чувся голос д'Аржантона, але уже не невиразний і плаксивий, як це було останнім часом, а бадьорий і лункий, збуджений суперечкою. На думку, що доведеться знову зустрітися з людьми, які йому нагадували про найгіркіші години в його житті, і тремтячи від хвилювання, він прослизнув у сад, вирішивши просидіти там аж до вечері.