Ні Джека, ні Шарлотту не лякала та бурхлива сварка: у Моронвалевій гімназії їм доводилося чути дещо й гірше. Що ж до Лабассендра, то він, роздратований тим, що не може вставити жодного слова, вийшов на терасу і, замріяно спершись на поруччя, пробував свій гучний глибокий бас, будячи заснулий ліс його луною.
Усе в околиці захвилювалося. У кронах дерев залопотіли крила, павичі в сусідніх панських садибах, лякливі й неспокійні павичі, відгукнулися стривоженими криками, як перед грозою, а у хатинах, що стояли поблизу, попрокидалися селяни. Баба Солена із своїм дідом зацікавлено поглядали на яскраво освітлені вікна парижан, а тим часом місяць освітлював білий фасадик, на якому золоченими літерами було виведено девіз дому: «Parva domus, magna quies – маленький дім – великий спокій.
– Куди це ви зібралися так рано? – знічев'я запитав Гірш Шарлотту, ліниво виходячи з кімнати.
Вона була ошатно вдягнена і тримала в руці молитовник, а поруч неї ішов Джек, якого знову вирядили в улюблений костюмчик лорда Пімбока, хоч і перешитий задля урочистої нагоди, та все ж короткуватий.
– Ми йдемо на месу, дорогий мій. Я сьогодні маю роздавати свячений хліб. Хіба д'Аржантон вам не казав?.. Мерщій! Покваптеся... Сьогодні всі повинні бути в церкві.
Було п'ятнадцяте серпня, день Першої пречистої. Дуже задоволена виявленою їй честю, пані д'Аржантон зайшла до церкви з останнім ударом дзвонів і разом із сином сіла на відведену їй лавку поблизу вівтаря. Церква була святково вбрана, яскраво освітлена, залита сонцем, уквітчана. Діти з хору і півчі були в білих випрасуваних стихарях; перед аналоєм, на простому дерев'яному столі золотистими стовпчиками здіймалися свячені хлібці, приваблюючи до себе захоплені погляди парафіян, серед яких вирізнялися лісники в парадних зелених мундирах, з мисливськими ножами біля боку і карабінами при нозі: вони також прийшли послухати урочисте богослужіння – на радість браконьєрам і крадіям лісу.
Іда де Барансі, звичайно, дуже здивувалася б, якби рік тому їй сказали, що настане день, коли вона сидітиме у сільській церкві біля вівтаря під іменем віконтеси д'Аржантон, а її красиве строге вбрання і скромно опущені, втуплені у молитовник очі надаватимуть їй гідного й поважного вигляду оточеної пошаною заміжньої жінки.
Ця її нова роль тішила Іду. Вона стежила, щоб Джек не пустував, побожно перегортала сторінки молитовника, а коли опускалась навколішки, то в шелесті подолу її шовкової сукні вчувалося щось повчальне.
Надійшов час збирати пожертвування; церковний воротар, озброєний алебардою, прийшов по Джека і, нахилившись до вуха віконтеси, запитав, яку їй хотілося б узяти дівчинку, щоб та разом з її сином збирала гроші у церковну калитку. Шарлотта на хвилину задумалась. Вона майже нікого не знала в тому натовпі святково вбраних парафіянок, що змінили буденні очіпки й запаски на прикрашені квітами капелюшки й паризькі криноліни. Тоді воротар сам указав їй на онуку лікаря Ріваля, гарненьку дівчинку, що сиділа поруч з літньою дамою в жалобі потойбіч вівтаря.
Діти рушили слідом за величною алебардою, що своїм розміреним стуком ніби відбивала їхні дрібні кроки. Сесіль несла оксамитову калитку, яку ледве тримала маленькими пальчиками, а Джек – високу, прикрашену єдвабом, штучними квітами і срібною канителлю свічку. Обоє були чарівні – він у своєму англійському костюмчику, в якому здавався ще вищим, вона в простенькому платтячку, з матово-блідим личком, обрамленим заплетеними косами й освітленим ясними сірими очима. У церкві витав приємний дух свяченого хліба, до якого домішувався запах ладану, і ці пахощі огортали дітей, мов саме дихання святої неділі і церковного свята. Сесіль з милою усмішкою приймала пожертвування. Джекове обличчя було поважним. Тепла м'якенька ручка в білій тонкій рукавичці тремтіла у його руці, як пташеня, вийняте з лісового гнізда, і це було так зворушливо! Чи не відчув він уже тоді, що ця ручка згодом стане для нього рукою близького друга і все добре, що подарує йому життя, буде пов'язане з Сесіль?..
Вони ходили туди й сюди поміж лавами.
– Яка гарна пара! – не втрималася лісникова дружина, коли вони порівнялися з нею, і тихо, так тихо, щоб її ніхто не почув, пошепки додала:
– Бідне дівчатко! Вона буде ще вродливіша за матір, хоча б із нею не сталося такого лиха!