– Послухайте, Джек, – мовила вона з напускною суворістю у голосі, – я мушу серйозно поговорити з вами. Ви щойно дуже засмутили мене, відкрито повставши проти своїх справжніх друзів і відмовившись від того становища, яке вам пропонували. Я чудово розумію, що те нове життя...
Звертаючись до сина, вона відводила свій погляд від його очей, сповнених такого пекучого і страдницького болю й докору, що їй не стало б сили не піддатись їхньому благанню.
– ...що те нове життя, яке ми вам готуємо, явно відрізняється від теперішнього. Зізнаюся, що я й сама спершу перелякалася, але ж ви чули, що вам казали інші? Становище трудящих тепер зовсім не таке, яким було колись. О, зовсім-зовсім не таке! Ви добре знаєте, що тепер настала черга робітників зайняти панівне становище у суспільстві. Буржуазія віджила своє, дворянство теж. А втім, дворянство... Та, зрештою, чи не простіше у вашому віці слухатись людей, які вас люблять і мають життєвий досвід?
Її слова урвало хлопчикове ридання.
– Значить, ти мене проганяєш, ти мене також проганяєш?
І тут мати не витримала. Вона обняла його і гаряче притиснула до своїх грудей.
– Хіба я тебе проганяю? Ну як ти міг таке подумати? Хіба ж це мислимо? Та заспокойся, не тремти, не побивайся так... Ти ж знаєш, як я тебе люблю; коли б то моя воля, ми ніколи не розсталися б з тобою. Але ж треба бути розумним, треба трохи думати і про майбутнє... На превеликий жаль, воно у нас досить похмуре, оте майбутнє...
І вихлюпнувши одну з тих словесних злив, які вона собі ще часом дозволяла, коли не було поруч її хазяїна, Іда, хоч і з недомовками й замовчуваннями, намагалась пояснити Джекові, яке непевне і хистке їхнє становище.
– Чи бачиш, любий мій, ти ще маленький; є речі, яких ти іще не можеш зрозуміти. Колись, коли ти виростеш, я розповім тобі про таємницю твого народження – то справжній роман, синочку! Настане день, і я відкрию тобі і батькове ім'я, і той нечуваний, фатальний збіг обставин, жертвами якого стали і ти, і твоя мати. А сьогодні ти повинен знати, ти повинен зрозуміти, що ми з тобою нічогісінько не маємо, бідний мій синочку, що ми цілком залежимо від... від нього. То як же я могла б повстати проти твого від'їзду, тим паче знаючи, що він це робить задля твого ж добра. Я не можу нічого в нього просити. Він і так багато для нас зробив. До того ж він і сам не багатій, а ця жахлива літературна кар'єра так його розоряє! Він не зміг би взяти на свій кошт витрати на твою освіту. То як же мені бути поміж вами? Треба вибирати щось одне. Моя б воля, я б сама замість тебе поїхала в отой Ендре. Подумай, адже тобі хочуть вкласти в руки ремесло. Хіба ти не пишатимешся, коли відчуєш, що ні від кого не залежиш, що сам заробляєш собі на хліб, сам собі хазяїн?
Побачивши, як зблиснули синові очі, вона зрозуміла, що удар потрапив у ціль, і тихенько, лагідним, проникливим голосом, який буває тільки у матерів, Іда прошепотіла:
– Зроби це для мене, Джеку! Гаразд? Постарайся чимшвидше стати на ноги. Хтозна, може, мені самій до ведеться колись звернутися до тебе по допомогу, як до єдиної моєї опори, мого єдиного друга.
Чи думала вона, що каже? Чи, може, вона так казала, підхоплена вихором власних слів, і в пориві своєї сентиментальності не задумувалась над їхнім значенням?
Та хай там як, годі було знайти щось переконливіше, аби здолати маленьку щедру дитячу душу. Ідин успіх був блискавичний. Думка, що мамі, може, буде потрібна його підтримка, що, працюючи, він зможе прийти їй на допомогу, миттю змусила Джека погодитися.
Він подивився їй просто в очі.
– Поклянися, що ти завжди мене любитимеш, що ти не будеш соромитися і мене самого, і моїх чорних рук.
– Чи любитиму я тебе, мій синочку!..
Замість відповіді вона пригорнула його до грудей, почала обціловувати, ховаючи за тими гарячими поцілунками своє збентеження і докори сумління, бо відтепер, з цієї хвилини, безглузда нещасна жінка все життя докоряла собі, каралася, і щоразу на думку про сина її серце стискалося від болю:
А Джек, немов розуміючи, скільки за тими поцілунками приховується сорому, непевності і страху, вивільнився з її рук і кинувся до сходів.
– Ходімо, мамо, спустимося вниз. Я хочу піти сказати йому: я згоден.
Недолугі «таланти» сиділи ще за столом. Коли Джек увійшов, усіх приголомшив його поважний рішучий вигляд.
– Вибачте, будь ласка, – сказав він д'Аржантону. – Я даремно відмовлявся від вашої пропозиції. Тепер я згоден і дякую вам.
– Оце інша розмова, хлопче! – урочисто промовив доморощений віршомаз. – Я не сумнівався, що, подумавши, ви погодитесь... Радий, що ви визнаєте безкорисливість моїх намірів. Подякуйте нашому другові Лабассендру, бо саме йому ви завдячуєте своєю щасливою долею. Це він широко відчинив перед вами двері в майбутнє.