І своєю лапою з червоної крейди він надряпав на сокирі гільйотини нове послання королеві Джакомоне:
ТЕПЕР ПРАВДА ВСІМ ВІДОМА:
«ГОЛОМОЗИЙ ДЖАКОМОНЕ!»
Як тільки було закінчено напис, свербіти враз перестало. Проте Шкандибчик із занепокоєнням помітив, що його лапа покоротшала на кілька міліметрів.
– Мені й так уже бракує однієї лапи,– пробубнів він,– а якщо я писатиму, то й друга зітреться. Як же я тоді ходитиму?
– Ось зараз я тобі допоможу,– почув він голос у себе за спиною.
Якби йшлося тільки про голос, то Шкандибчик міг дременути. Але той голос мав ще й довгі руки та чіпкі пальці, які не давали йому вирватися. Ці руки, пальці й голос належали немолодій уже, сухорлявій і суворій на вигляд синьйорі, що мала майже два метри заввишки.
– А-а-а... Тітка Кукурудза!
– Авжеж, це я,– просичала стара синьйора,– і я візьму тебе з собою. Я тобі покажу, як цупити їжу в моїх котів і писати крейдою на стінах!
Шкандибчик спокійно дав себе загорнути в накидку тітки Кукурудзи, тим паче, що з брами королівського палацу вже виткнулося кілька жандармів.
«Добре, що тітка Кукурудза нагодилася першою,– подумав він. – Краще вже бути в її руках, аніж у лабетах Джакомоне».
Наш Шкандибчик марно час не гає – він котів-приблуд нявкати навчає
Тітка Кукурудза принесла Шкандибчика додому і пришила його до спинки м'якого крісла. Авжеж, саме пришила голкою й ниткою, як ото пришивають рисунок на скатерку, коли хочуть її вишивати. А щоб, бува, не розійшовся шов, вона зав'язала подвійний вузлик і аж тоді відірвала нитку.
– Тітко Кукурудзо,– весело мовив Шкандибчик,– ви хоча б узяли сині нитки, вони більше пасують до кольору моєї шерсті. Ці оранжеві просто жахливі, вони нагадують мені перуку короля Джакомоне.
– Нас не цікавлять зараз перуки,– урвала його тітка Кукурудза. – Найголовніше, щоб ти був пришитий і не втік, як учора. Ти рідкісна тварина, і я чекаю від тебе великих справ.
– Я ж тільки кіт,– скромно зауважив Шкандибчик.
– Ти кіт, який нявкає. А таких зараз мало, точніше, їх зовсім нема. Коти почали гавкати, як собаки, і, звісно, у них це кепсько виходить, бо вони народилися не для цього. Я люблю котів, а не собак. У мене їх дома аж семеро. Вони сплять на кухні під раковиною. Щоразу, коли вони відкривають рота, мені хочеться затулити вуха й тікати з дому. Я разів сто намагалася навчити їх нявкати, але вони не слухаються мене.
Шкандибчик почав пройматися симпатією до цієї старої синьйори, яка, без сумніву, врятувала його від жандармів і якій уже в печінках сидять гавкучі коти.
– Та хоч би там як,– вела далі тітка Кукурудза,– розмову про котів ми відкладемо до завтра. Сьогодні ввечері ми зробимо інше.
Вона підійшла до мініатюрної шафки і витягла з неї книжку.
– «Трактат про чистоту»,– прочитав її назву Шкандибчик.
– А зараз,– мовила тітка Кукурудза, зручніше вмощуючись у крісло навпроти Шкандибчика,– я прочитаю тобі цю книжку від першого розділу до останнього.
– А скільки в ній сторінок, тітонько?
– Не багато, всього вісімсот двадцять чотири разом із змістом, який я, хай уже так, не буду читати. Отож-бо слухай: «Розділ перший. Чому не слід писати своє ім'я на стінах. Ім'я – річ важлива, і ним не можна розкидатися. Намалюйте гарну картину і можете поставити під нею свій підпис. Створіть гарну статую, і ваше ім'я буде на п'єдесталі. Сконструюйте гарну машину, і ви матимете право назвати її своїм іменем. Тільки люди, які не роблять нічого доброго і не мають місця, щоб поставити своє ім'я, пишуть його на стінах».
– Я цілком із цим згоден,– озвався Шкандибчик. – Але ж я писав не своє ім'я, а короля Джакомоне.
– Помовч і послухай: «Розділ другий. Чому не слід писати на стінах імена своїх друзів».
– У мене тільки один друг,– сказав Шкандибчик,– та й того я загубив. Я не хочу слухати цього розділу, бо мені буде дуже сумно...
– Але тобі хоч-не-хоч доведеться його вислухати, адже ти все одно не можеш рушити з місця.
Цієї миті теленькнув дзвінок – і тітка Кукурудза підвелася, щоб відчинити двері.
Зайшла дівчинка років на десять. Що це справді була дівчинка, можна було здогадатися з «кінського хвоста», зав'язаного в неї на потилиці. У всьому іншому вона нічим не відрізнялася від хлопця: була в джинсах та в картатій ковбойці.
– Ромолетта! – вигукнув здивований Шкандибчик. Дівчинка глянула на нього, намагаючись пригадати.