І він заспівав так гарно, з таким натхненням, заспівав таким могутнім голосом, що вже з перших нот театр став поволі розвалюватися. Першими розбилися й упали люстри, придавивши частину глядачів, що не встигли сховатися в безпечне місце. Потім завалився цілий ярус лож – саме той, в якому була й королівська ложа. Проте Джакомоне, на своє щастя, уже встиг покинути театр. Він поглянув на себе в дзеркало, аби перевірити, чи не треба ще припудрити щоки, і з жахом помітив, що його перука полетіла геть. Кажуть, того вечора за наказом короля повідрізали язики всім придворним, які були разом з ним у театрі, за те, що вони не сповістили йому про таку сумну оказію.
А тим часом, поки Джельсоміно співав, публіка, штовхаючись, кинулася до виходу. Коли з гуркотом упали останній ярус і гальорка, в театрі залишилися тільки Джельсоміно та Домісоль. Хлопець, заплющивши очі, співав далі,– він забув, що знаходиться в театрі, забув про те, що він Джельсоміно, і думав лише про втіху, яку мав від співу. Домісоль же, від жаху широко відкривши очі, у відчаї рвав на собі чуба і кричав:
– О Боже, мій театр! Я банкрот! Повний банкрот! А натовп на майдані перед театром цього разу вигукував:
– Браво! Браво!
Причому це «браво!» звучало з такою інтонацією, що Джакомонові стражники переглядалися між собою і перешіптувалися:
– А ти знаєш, вони кричать «браво!» тому, що він співає гарно, а не тому, що їм не подобається його спів.
Джельсоміно закінчив пісню високою нотою, яка перевернула уламки, що зосталися від театру, і підняла велетенську хмару пилюки. Аж тепер він усвідомив, якої наробив біди. Він побачив, що Домісоль, погрозливо вимахуючи диригентською паличкою, намагався пробратися до нього, перелазячи через купи битої цегли.
«Співака з мене не вийшло,– подумав у розпачі Джельсоміно. – Тепер, поки живий, треба хоч утекти звідси».
Через вилом у стіні він вибрався на майдан. Там, затуляючи обличчя рукавом, він змішався з натовпом і, діставшись до безлюдної вулиці, кинувся щодуху тікати, ризикуючи на кожному кроці спіткнутися й скрутити собі в'язи.
Але Домісоль, намагаючись не втратити його з очей, кинувся за ним навздогін із криком:
– Стій, лиходійнику! Заплати мені за мій театр! Джельсоміно звернув у провулок, ускочив у найближчий під'їзд і, відсапуючись, прожогом вилетів сходами аж на піддашшя. Там він штовхнув двері й опинився у майстерні Бананіто саме в ту мить, коли Шкандибчик стрибав туди з підвіконня.
Якщо митець знає фах геніально, все гарне в нього постає реально
Бананіто так і лишився стояти з розкритим ротом, слухаючи, як Джельсоміно й Шкандибчик навперебій розповідали одне одному про свої пригоди. В руці він досі ще тримав ножа, хоч зараз уже не пам'ятав, для чого взяв його.
– Що ви хотіли робити ножем? – з тривогою запитав Шкандибчик.
– От зараз про це я сам себе питаю,– відповів Ба-нагііто.
Та досить йому було окинути поглядом свою кімнату, щоб знову впасти в найбезнадійніший відчай. Його картини були такі ж погані й бридкі, як згадувалося в одному з попередніх розділів цієї книжки.
– Я бачу, ви художник,– з повагою мовив Джельсоміно, який нарешті зробив для себе це відкриття.
– Так, я теж так думав,– сумно зізнався Бананіто.– Я справді вважав себе художником. Але бачу, що, мабуть, мені краще змінити фах і вибрати натомість таке заняття, щоб ніколи не морочитися більше з пензлями і фарбами. Стану я, наприклад, гробарем і матиму справу тільки з чорним кольором.
– Але й на цвинтарях ростуть квіти,– зауважив Джельсоміно. – На землі нічого немає чисто чорного і тільки чорного.
– А вугілля? – спитав Шкандибчик.
– Якщо вугілля розпалити, то воно горить червоним, білим і синюватим полум'ям.
– Зате чорне чорнило завжди чорне і тільки чорне,– не здавався Шкандибчик.
– Але чорним чорнилом можна писати барвисті й вигадливі оповіді.
– Здаюся,– сказав Шкандибчик. – Добре, що я не побився об заклад на одну з своїх лапок, а то лишився б зараз із двома.
– Ну що ж, переконали,– зітхнув Бананіто. – Пошукаю собі якоїсь іншої роботи.
Тим часом Джельсоміно, пройшовшись по кімнаті, зупинився перед портретом чоловіка з трьома носами, який перед тим викликав подив у Шкандибчика.
– Хто це? – поцікавився Джельсоміно.
– Один дуже знатний придворний.
– Поталанило ж чоловікові! З трьома носами він, либонь, відчуває втричі сильніше всі запахи світу.
– О, то ціла історія,– відповів Бананіто. – Коли він доручив мені намалювати його портрет, то поставив неодмінну умову, щоб я зобразив його тільки з трьома носами. Ми з ним довго сперечалися. Я хотів намалювати його з одним носом, як годиться. Потім я запропонував йому в крайньому разі зробити два носи. Та він затявся: або три носи, або не треба взагалі ніякого портрета. Довелося згодитися з замовником. Бачите, що вийшло? Якесь страховисько, яким хіба що лякати балуваних дітей.