– А оцей кінь,– поцікавився Джельсоміно, показуючи на іншу картину,– теж із придворних?
– Кінь? А хіба ви не бачите, що тут намальована корова?
Джельсоміно почухав за вухом.
– Можливо. Проте мені все-таки здається, що це кінь. Власне, він скидався б на коня, якби у нього було чотири ноги. А я налічив аж тринадцять. Стільки ніг вистачило б на трьох коней, та ще одна була б зайва.
– Але ж у корів,– заперечив Бананіто, – тринадцять ніг. Так і в школі навчають.
Джельсоміно й Шкандибчик, зітхнувши, переглянулися і прочитали в очах один у одного ту саму думку: «Якби це був кіт-брехун, ми навчили б його нявкати. А от як можна перевчити цього неборака?»
– Як на мене,– сказав Джельсоміно,– картина стала б кращою, якби в коня забрати кілька ніг.
– Ще б пак! Ви хочете, щоб усі з мене сміялися, а критики, які пишуть статті про мистецтво, порадили б запроторити мене в божевільню? До речі, я згадав, навіщо мені знадобився ніж: я хотів посікти на капусту всі свої картини. І ніщо мене вже не зупинить.
Бананіто з ножем у руці рішуче підійшов до картини, на якій у незбагненному безладді красувалися тринадцять ніг у коня, що його художник називав коровою. Він уже навіть замахнувся, але зупинився, ніби передумав.
– Моя важка праця стількох місяців! – зітхнув він.– Як боляче знищувати її своїми руками.
– Оце мудрі слова,– сказав Шкандибчик. – Коли я заведу собі записника, то неодмінно занотую їх туди на згадку. От тільки перш ніж порізати картину, чи не краще вам послухати доброї поради Джельсоміно?
– Ай справді! – вигукнув Бананіто. – Що я втрачаю? Порізати картину я завжди встигну.
І він заходився вміло зішкрібати ножем фарбу, аж поки щезли п'ять із тринадцяти ніг.
– Мені здається, що картина вже покращала,– підбадьорив художника Джельсоміно.
– Від тринадцяти відняти п'ять буде вісім,– зауважив Шкандибчик. – Якби на картині було два коня – ой, даруйте, я хотів сказати, дві корови,– то все було б гаразд.
– То, може, зняти ще? – спитав у друзів Бананіто. І, не чекаючи відповіді, він зішкріб ще дві ноги.
– Так, так... Далі!..– нетерпляче вигукнув Шкандибчик.– Ще крок – і ми біля мети!
– Ну, як тепер?
– Залиште тільки чотири ноги, а тоді побачимо, що вийде.
Коли на картині зосталося нарешті чотири ноги, несподівано пролунало радісне іржання, і тої ж миті з полотна на підлогу зістрибнув кінь і побіг легеньким клусом по кімнаті.
– Ой, як чудово! Мені тут краще, ніж на картині,– кресонув копитом кінь. – Там я був, мов у лещатах.
Пробігаючи мимо дзеркальця, що висіло в рамці на стіні, він оглянув себе с голови до ніг і задоволено проіржав:
– Який гарний кінь! Я справді-таки красень! Синьйори, не знаю, як вам віддячити за це. Якщо вам колись випаде нагода побувати у моїх краях, я вас промчу з вітерцем.
– У яких це краях? Гей, стій, зупинися! – закричав Бананіто.
Але кінь уже скочив за поріг на сходи. Там він зацокотів чотирма копитами, швидко спускаючись із поверху на поверх. Невдовзі наші друзі побачили з вікон, як він, гордо піднявши голову, перебіг провулок і подався за місто у відкриті зелені простори.
Бананіто від збудження зросило потом.
– Врешті-решт,– сказав він, трохи оговтавшись,– це таки справді був кінь. Якщо він вже сам себе так назвав, то я мушу йому вірити. Подумати тільки: у школі, показуючи його на малюнку, мене вчили вимовляти літеру «К». Коро-ва!
– Далі, далі, – нетерпляче підганяв Шкандибчик. – Перейдімо тепер до іншої картини.
Бананіто підійшов до верблюда з багатьма горбами. їх було стільки, що вони скидалися на дюни в пустелі. Художник заходився зішкрібати ці горби, аж поки їх зосталося тільки два.
– Здається, щось починає виходити,– бубонів Бананіто, гарячково працюючи ножем. – Картина кращає просто на очах. Як ви гадаєте, вона теж оживе?
– Так, якщо буде гарна й правдива,– відповів йому Джельсоміно.
Але нічого не сталося. Верблюд, якому було залишено два горби, непорушно стояв на полотні, ніби для нього нічого й не змінилося.
– Хвости! – раптом крикнув Шкандибчик. – У нього їх аж три! Це ж на цілу верблюдячу родину.