– Сам знаю, що мені робити,– огризнувся начальник в'язниці. – Зараз послухаємо, що вони нам скажуть.
Першою допитували тітку Кукурудзу. Арешт не налякав її. Тепер, коли семеро її кошенят повернули собі природну здатність нявкати, ніщо не могло затьмарити її радості. Тому вона цілком спокійно відповідала на всі запитання.
– Ні, це були не собаки, а коти.
– У протоколі записано, що це були собаки.
– Ні, це були звичайнісінькі коти, які ловлять мишей.
– Але ж якраз собаки ловлять мишей.
– Що ви, синьйоре. І нявкають саме коти. Мої коти також гавкали, як, до речі, всі інші коти у нашому місті. Та вчора ввечері, на щастя, вони вперше занявкали.
– Ця жінка збожеволіла,– сказав начальник в'язниці,– і тому її місце в божевільні. Словом, синьйоро, що ви нам тут байки розказуєте?
– Я вам кажу правду і тільки правду.
– Ну, тоді все зрозуміло! – вигукнув начальник в'язниці. – В неї буйне божевілля. Я не можу прийняти її, це в'язниця для нормальних людей. Божевільних треба відправляти в лікарню.
Незважаючи на протести начальника жандармів, котрий бачив, як розвіюється його надія доспати ніч, начальник в'язниці передоручив йому тітку Кукурудзу і все подальше оформлення її справи. Після цього він заходився допитувати Ромолетту.
– Це ти писала на стінах?
– Так, чиста правда, я.
– Чув? – вигукнув начальник в'язниці. – Ця теж несповна розуму. І її в божевільню. Забирай туди й дівчинку і Дай мені спокій. Я не маю часу розбиратися з божевільними.
Позеленілий від люті, начальник жандармів посадив обох заарештованих назад у машину й відвіз до божевільні, де їх негайно прийняли і помістили у великій палаті вкупі з іншими божевільними, яких теж позаарештовували тільки за те, що вони казали правду.
Але на цьому події тієї ночі не скінчилися. Знаєте, хто чекав начальника жандармів, коли він нарешті повернувся до кабінету? Донощик Калімеро Вексель із капелюхом у руках і огидною усмішкою на обличчі.
– А вам що треба?
– Ваше превосходительство, – пробелькотів Калімеро, вклоняючись і улесливо всміхаючись. – Я прийшов одержати сто тисяч фальшивих талерів. Ця винагорода належить мені, бо завдяки моїм заслугам заарештовано ворогів нашого короля.
– Ага, так то ви писали мені листи,– сказав задумливо начальник жандармів. – Але чи правда все те, що ви там понаписували?
– Щира правда, ваше превосходительство,– крикнув Калімеро,– присягаю вам!
– А-а! – вигукнув у свою чергу начальник жандармів, і його обличчя осяяла злісна посмішка. – Він, бачте, присягає, що каже правду. Так от що, голубе: я вже до цього помічав, що ви несповна розуму, а зараз ви самі мене в цьому переконали. Марш до божевільні!
– Змилуйтеся, ваше превосходительство! – заверещав Калімеро, жбурнувши свій капелюх на землю і в дикому розпачі топчучи його ногами. – Невже ви допустите щодо мене таку несправедливість! Я відданий друг брехні, про що писав і в своєму листі.
– А хіба правда, що ви друг брехні?
– Правда! Сто разів правда! Присягаю вам!
– От ви й знову влипли! – переможно мовив начальник жандармів. – Уже двічі ви мені присягали, що кажете правду. Годі, годі цих байок! У божевільній ви матимете доволі часу, щоб угамуватися і прийти до тями. А зараз у вас буйне божевілля, і якщо ви залишитесь на волі, це буде серйозною загрозою для громадського порядку.
– Ви, ви хочете присвоїти належну мені винагороду! – верещав Калімеро, вириваючись із рук жандармів.
– Чуєте? У нього справді починається новий припадок. Надіньте на нього гамівну сорочку й заткніть йому квачем рота. Що ж до винагороди, то даю слово, вам не дістанеться й мідяка доти, доки у мене будуть кишені, аби надійно сховати її там.
Так Калімеро опинився в божевільні, де його зачинили в окрему камеру з оббитими повстю стінами.
Упоравшися з Калімеро, начальник жандармів хотів було піти поспати, але в цей час із різних кінців міста стали лунати тривожні дзвінки:
– Алло, поліція? Тут. у нас неподалік нявкає якийсь собака. Мабуть, скажений. Пришліть кого-небудь.
– Алло, поліція? Куди подівалися ваші гицлі? Біля нашого під'їзду уже з півгодини нявчить собака. Якщо його зараз не заберуть, то вранці ніхто з будинку не вийде, щоб не бути покусаним.
Начальник жандармів негайно скликав усіх гицлів, розбив їх на загони, приставив до кожного з них досвідченого жандарма й розіслав по місту ловити «нявкаючих собак». Як усі вже, мабуть, здогадалися, було віддано наказ виловити семеро кошенят тітки Кукурудзи.
Десь за півгодини було схоплено найменшеньке кошеня. Воно так захопилося своїм нявканням, що й не зогледілося, як його з усіх боків оточили гицлі. Побачивши довкола себе стільки народу, воно наївно вирішило, що то прийшли його привітати, і занявкало ще ревніше. Один із гицлів наблизився до нього з солоденькою посмішкою, погладив кілька разів по спинці, а потім рвучко схопив за шию і кинув у мішок.