– Прокинься! Вставай! – кричав він, лоскочучи хвостом під носом у Джельсоміно. – Концерт закінчено! Внизу поліція!
Джельсоміно розплющив очі, щосили потер їх кулаком і запитав:
– Де я?
– Якщо ми негайно не втечемо звідси,.– промовив Шкандибчик,– я скажу тобі, де ти будеш,– у буцегарні.
– Невже я знову співав уві сні?
– Тікаймо швидше на дах!
– Це можеш ти, а я не звик лазити по черепиці.
– Триматимешся за мій хвіст.
– А куди ми підемо?
– Поки що чимдалі звідси. І кудись-таки ми прийдемо напевно.
Шкандибчик першим стрибнув із вікна кімнати на дах, і Джельсоміно нічого не залишилося, як, заплющивши очі, аби не закрутилася голова, лізти слідом за ним.
Тепер історію химерну прочитай про Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай
На щастя, будинки в тій частині міста тулилися один до одного, як оселедці в бочці, і Джельсоміно, підбадьорюваний Шкандибчиком, легко перестрибував з одного даху на інший. Щоправда, Шкандибчик залюбки скакав би через ширші прогалини між будинками – отоді можна було б повністю розпружинити своє тіло. Та раптом Джельсоміно однією ногою посковзнувся і на животі з'їхав із даху на невеличкий балкон, де якийсь дідок поливав квіти.
– Пробачте мені, будь ласка! – вигукнув Джельсоміно, розтираючи забите коліно. – Я зовсім не мав наміру потрапити до вас у будинок таким несподіваним чином.
– Не треба вибачатися,– ввічливо сказав дідок. – Я щасливий, що ви до мене завітали. Скажіть краще, чи не забилися? Сподіваюся, у вас усе ціле?
Цієї миті Шкандибчик перехнябився з даху і пронявчав:
– А мені до вас дозволите?
– О, ще один гість! – промовив дідок, зрадівши. – Заходьте, заходьте! Це велика втіха для мене.
Тим часом коліно, яким ударився Джельсоміно, розпухло просто на очах.
– Як жаль,– бідкався дідок,– що я не маю в хаті жодного стільця, аби вас посадовити.
– То покладімо його на ліжко,– запропонував Шкандибчик,– якщо ви, звичайно, не заперечуєте.
– На моє нещастя,– сказав дідок засмучено,– у мене й ліжка нема. Піду я попрошу в сусіда крісло.
– Ні, ні, не треба,– квапливо сказав Джельсоміно,– я можу посидіти й на підлозі.
– То заходьте до кімнати,– запросив дідок,– і всідайтеся на підлозі, а я тим часом приготую вам доброї кави.
Кімната була невеличка, але гарно прибрана й обставлена полірованими меблями. Тут стояли стіл, буфет, шафа. Зате не було ні стільців, ні ліжка.
– Ви що, завжди на ногах? – запитав Шкандибчик.
– Інакше мені не можна,– відповів дідок.
– І ніколи не лягаєте спати?
– Ніколи. Часом я сплю на ногах, та й то рідко. І не більш як дві години на тиждень.
Джельсоміно й Шкандибчик переглянулися і разом подумали: «Ось іще один мастак розказувати побрехеньки».
– Пробачте за мою цікавість, а скільки вам років? – не вгавав із своїми запитаннями Шкандибчик.
– Точно й не скажу. Я народився десять років тому, але зараз мені десь сімдесят п'ять чи сімдесят шість.
З виразу облич своїх гостей дідок зрозумів, що вони не повірили йому. Тому він, зітхнувши, пояснив:
– Це не вигадка, це неймовірна, але правдива історія. Якщо хочете, поки ми питимемо каву, я розповім її вам.
– Моє ім'я,– почав дідок. – Бенвенуто. Проте всі називають мене Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай.
Отже, Бенвенуто народився в сім'ї лахмітника. Такої вертлявої і непосидющої дитини ще світ не бачив. Справді-бо, не встигли ще новонародженому ім'я вибрати, а він уже вистрибнув із пелюшок і став гасати по хаті. Батьки насилу вгамували його і вклали спати, а вранці виявилося, що колиска закоротка для нього і ноги звисають із неї.
– Видно, він спішить вирости, щоб скоріше допомагати батькам,– сказав його тато.
Увечері, коли його клали спати, одежа і взуття були саме враз, а вранці черевики вже муляли, а в сорочку він узагалі не влазив.
– Нічого,– казала його мати,– в хаті лахмітника завжди повно різного дрантя. От я й пошию з нього синові нову сорочку.
Минув тиждень, і Бенвенуто так виріс, що всі сусіди стали радити батькам віддати його до школи.
Дружина лахмітника повела сина до вчителя, який, вислухавши її, не на жарт розсердився:
– А чому ви не привели його на початку навчального року? Вже закінчується остання чверть. Як же я можу взяти вашого сина?