Давненько вже найдовіреніші із почту короля Джакомоне не чули, щоб він згадував чорта. Це була найулюбленіша його лайка в ті часи, коли він, стоячи на капітанському містку свого корабля, звертався з промовою до ватаги піратів, перш ніж послати їх на абордаж.
Роздачу продуктів біля столу було негайно припинено, а Бананіто привели до короля, що чекав його з усім своїм генеральним штабом. На стінах королівської приймальні висіли величезні стратегічні карти, а слуги внесли коробку з прапорцями, щоб позначати місця майбутніх баталій.
Бананіто дуже спокійно, нікого не перебиваючи, вислухав усі запальні промови воєначальників. Та коли йому дали папір і олівець, щоб він одразу ж почав за своїм методом виготовляти гармати, він посеред аркуша написав великими друкованими літерами «НІ» й обійшов з ним усю залу, аби пересвідчитися, що всі прочитали його відповідь.
– Поважні синьйори,– звернувся він після цього до присутніх,– якщо ви бажаєте доброї кави, щоб прополоскати свої мізки, я приготую її вам швидше, ніж за хвилину. Якщо кожному з вас захочеться мати коня для полювання на лисиць, я вам намалюю по скакунові найчистокровнішої породи. Ну а про гармати вам доведеться забути. Від мене ви їх ніколи не одержите!
Тут зчинився страшний розгардіяш. Усі враз загорлали, загрюкали кулаками об стіл. А Джакомоне, щоб не завдати собі болю, підкликав слугу і вперіщив його з усієї сили кулаком по спині.
– Голову, голову йому зітнути з плеч! – лунало звідусіль.
– Вчинимо так,– сказав нарешті Джакомоне.– Голову зітнути ми завжди встигнемо. А поки що дамо йому час дещо зважити. Оскільки цей чоловік – геніальний художник, він не зовсім нормальний. Отож посадимо його на кілька днів до божевільні.
Придворні невдоволено загули, вважаючи цей вирок занадто м'яким. Але швидко принишкли, знаючи круту вдачу Джакомоне.
– Поки що,– вів далі король,– художникові не дозволяється малювати ні олівцем, ні фарбами.
І от Бананіто посадили в божевільню в одиночку. Йому заборонили мати при собі папір, олівці, фарби й пензлі.
Не було в камері й шматочка цегли чи крейди. На оббитих повстю стінах можна було малювати хіба що власною кров'ю. Бананіто мусив хоч-не-хоч змиритися з тим, що йому за цих умов не вдасться створити нічого нового.
Він простягся на нарах, поклавши руки під голову, і втупився поглядом у свіжопобілену стелю. В уяві поставали, змінюючи одне на одне, чудові видіння. Це були картини, яким він дасть життя, коли вирветься звідси. А в тому, що він вирветься з неволі, Бананіто не сумнівався ні хвилини.
І він мав слушність, бо дехто вже намагався прийти йому на допомогу. Ім'я цього рятівника у вас, напевне, вже крутиться на кінчику язика. Авжеж, ви вгадали: це наш давній і добрий знайомий Шкандибчик.
Шкандибчик для свого рятунку знову ховається в рисунку
Коли у домі Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай, де Джельсоміно лікував своє коліно, дізналися, що Бананіто став міністром, Шкандибчик вирішив піти до нього і вручити петицію про звільнення тітки Кукурудзи й Ромолетти. На жаль, він прибув до палацу, коли щаслива зірка Бананіто вже зайшла – швидше, аніж щербатий місяць.
– Якщо хочеш бачити Бананіто,– сказали йому вартові, єхидно посміхаючись,– іди в божевільню. Але хтозна, чи пустять тебе туди? От хіба що, коли й ти божевільний...
Шкандибчик довго вагався, як йому краще зробити: прикинутися самому божевільним чи спробувати залізти в божевільню якимсь іншим шляхом.
– Лапки мої, виручайте,– вирішив він нарешті. – Тепер, коли вас у мене чотири, вам буде легше видертися по стінах.
Божевільня розміщувалася у похмурому, схожому на фортецю квадратної форми будинку, який був оточений зусібіч глибоким ровом з водою. Шкандибчикові довелося змиритися з холодною купіллю. Він пірнув у воду, швидко переплив на другий бік, видерся по стіні й шмигнув у перше відчинене вікно, що виявилося кухонним. Кухарі й обслуга – всі пішли спати, і в кухні зостався тільки один хлопчина, який мив підлогу. Побачивши кота, він закричав:
– Тпрусь, поганцю! Мав би вже знати, що тут ніколи не лишається недоїдків!
І справді, бідний хлопець був завжди такий голодний, що доїдав усі залишки в мисках, не гребуючи й кістками від риби. Проганяючи кота, щоб він, бува, не схопив зібраних недоїдків, хлопець ненароком прочинив двері, що виходили у довгий коридор. Праворуч і ліворуч уздовж нього тяглися палати для божевільних, або, точніше, ув'язнених. Божевільними вони не були. Єдиною їхньою провиною було те, що вони якось сказали правду і їх, як на зло, почули жандарми короля Джакомоне.