Деякі палати були відгороджені від коридору лише міцними ґратами. Інші виявилися зачиненими масивними залізними дверима, у яких відкривалося тільки віконце, що через нього подавали їжу.
Саме в одній із таких палат Шкандибчик побачив кошенят тітки Кукурудзи і, на свій великий подив, доброго собаку Дружка. Вони спали, поклавши голови на хвіст одне одного, і хтозна, що їм снилося. Шкандибчикові забракло сміливості збудити їх, адже зараз він усе одно не міг їм нічим допомогти. У тій же палаті, як ви пам'ятаєте, сидів і донощик Калімеро Вексель, який ще не спав і, ледве забачивши Шкандибчика, заходився слізно його благати:
– Братику, принеси мені мишу, адже ти на волі! Або хоч мишеня! Відколи вже у мої пазурі не попадається й поганенька.
«Оцей таки справді збожеволів»,– подумав Шкандибчик.
У глибині коридору була загальна палата, в якій спала щонайменше сотня людей. Серед них були тітка Кукурудза й Ромолетта. Якби там горіло світло, Шкандибчик, напевне, побачив би їх. А тітка Кукурудза, коли б не спала, схопила б за своєю давньою звичкою Шкандибчика за хвіст. Але світло було погашене, і всі в'язні міцно спали, а разом з ними і Ромолетта. Шкандибчик пройшов навшпиньки через увесь довгий коридор і опинився перед сходами, що вели на верхній поверх. Після довгих пошуків і блукань коридорами він нарешті знайшов палату, в якій було ув'язнено Бананіто.
Художник спокійно собі спав, поклавши руки під голову, і вві сні бачив захоплюючі картини, які мав намір у майбутньому намалювати. Раптом на одній із них утворилася порожнеча. Посеред розкішного букета квітів перед Бананіто постала голова кота, що нявкав точнісінько як Шкандибчик. Від несподіванки Бананіто прокинувся, глянув на двері й зрозумів, що він ще досі в божевільні. Проте оглядове віконце в дверях було відчинене, і в його вузенькому квадратику з'явилася голова Шкандибчика, який нявкав і далі уже наяву.
– Бананіто! Бананіто! Ну й міцно ж ти спиш!
– Боже мій! Кого я бачу! Даю голову відрубати, якщо це не Шкандибчикові вуса!
– Та прокинься нарешті! Ну звісно, це я, Шкандибчик, та ще й з тією самою лапкою, що ти мені домалював. Скажу тобі, служить вона хоч куди.
По цих словах Шкандибчик витягся, щоб пролізти крізь вузеньке віконце, стрибнув у палату-камеру і, підбігши до Бананіто, лизнув йому руку.
– Я прийшов, щоб допомогти тобі.
– Я тобі дуже вдячний. Але як ти це зробиш?
– Поки що не знаю. Сподіваюся, що мені вдасться вкрасти ключі в охоронців.
– Вони можуть прокинутися.
– Тоді прогризу дірку в дверях і витягну тебе звідси.
– Та коли б ти мав у запасі й десять років, то й тоді не прогриз би дірку в залізних дверях. Тут потрібне зовсім інше.
– Що саме?
– Напилок. От якби ти мені його роздобув, решту я зробив би сам.
– Тоді я побіжу шукати напилок.
– Усе було б значно простіше,– промовив Бананіто,– якби я зміг намалювати такий напилок. Але ці бандити не залишили мені навіть недогризка олівця.
– Ну, якщо тільки в цьому річ,– весело вигукнув Шкандибчик,– то тоді скористайся моїми лапами! Не забувай, що три з них намальовані крейдою, а четверта олійною фарбою.
– Так, я пам'ятаю. Але боюся, щоб вони в тебе зовсім не стерлися.
Проте Шкандибчик не хотів слухати ніяких доказів.
– Не журися! Ти завжди мені зможеш намалювати нові.
– А як нам спуститися з вікна?
– Намалюєш парашута.
– А як перебратися через рів із водою?
– Намалюєш човника.
Коли Бананіто закінчив малювати все необхідне для втечі, від Шкандибчикової лапи залишився зовсім не придатний ні на що недогризок, так ніби йому зробили ампутацію.
– Тепер бачиш,– сказав Шкандибчик, усміхаючись,– як добре, що я не змінив свого ймення. Був я Шкандибчиком і Шкандибчиком лишуся.
– Хочеш, я тобі зараз же намалюю нову? – запропонував Бананіто.
– Нам нема коли. Мерщій до діла, поки не прокинулася варта.
Бананіто взявся працювати напилком. На щастя, він намалював такий напилок, який різав залізо, як м'якуш банана. За кілька хвилин у дверях було вирізано широкий отвір і наші друзі через нього вільно вийшли в коридор.
– Ходімо заберемо з собою тітку Кукурудзу і Ромолетту,– запропонував Шкандибчик. – А заодно прихопимо й кошенят.
Та різкий скрегіт напилка розбудив варту, і вона почала обхід, щоб знайти винуватців. Бананіто й Шкандибчик почули квапливі кроки вартових, що почали обнишпорювати всі коридори.
– Шукаймо хутчій дорогу до кухні,– шепнув Шкандибчик. – Якщо вже не можна втекти всім, то врятуймося хоч ми удвох. На волі ми принесемо більше користі, ніж тут, за ґратами.