І один за одним – хто автомашиною, хто пішки – вони так швидко зникли за підвісним мостом, що тільки смуга за ними лягла.
Розвиднялося. По дахах будинків уже поповзло бліде сіре проміння. Для Джельсоміно світанок став ніби сигналом, який сказав йому: «Співай сильніше!» О, коли б ви тільки чули той спів!
Голос Джельсоміно виривався у нього з грудей з такою силою, як виривається вогняна лава з кратера вулкана. Всі дерев'яні двері у божевільні розлетілися на друзки, а залізні так поскручувалися, що вже й не скидалися на двері, і всі, що були замкнені за ними, повибігали в коридор, аж підскакуючи від радості.
Вартові, санітари й наглядачі кинулися один з-поперед одного до брами і, проскочивши через підвісний міст, вибігли на майдан. Усі раптом згадали про важливі справи в місті.
– Мені треба викупати свого собаку, тобто кота,– казав один.
– Мене запросили провести кілька днів на березі моря,– пояснював другий.
– А я забув поміняти воду своїм золотим рибкам, тобто пташкам. Боюся, щоб вони не пропали.
Усі вони вже так звикли брехати, що не насмілювалися признатися, що їх пойняв страх.
Невдовзі з усієї обслуги в божевільні не зосталося нікого, крім бідолашного кухарчука. Він так і стояв з роззявленим ротом і недогризеним качаном капусти в руці, бо йому зовсім не хотілося їсти. Уперше в житті неборака відчув, як, немов подих свіжого вітру, у нього в голові промайнули приємні-приємні думки.
Ромолетта першою в палаті помітила, що всі наглядачі втекли.
– Чого ж ми сидимо? Тікаймо й ми! – сказала вона тітці Кукурудзі.
– Це буде порушенням,– відповіла та з гідністю. – Хоча це теж порушення, що нас сюди загнали. А тому тікаймо.
Вони взялися за руки і поспішили до сходів, якими вже бігли потовпом люди. Стояв страшенний рейвах. Проте тітка Кукурудза і серед тисячі інших голосів відразу впізнала нявкання своїх кошенят. Та й вони, семеро маленьких учнів Шкандибчика, теж упізнали поміж безлічі людей високо підняту голову і суворе обличчя своєї захисниці. Голосно нявкаючи, вони кинулися тітці Кукурудзі на шию, обліпивши її з усіх боків.
– Ну от, зараз ми вернемося додому,– говорила тітка Кукурудза зі сльозами в очах. – Одне, двоє, троє, четверо... всі тут? Семеро, восьмеро! Навіть на одне більше.
Звичайно ж, це був наш добрий Дружок. На руках у тітки Кукурудзи вистачило місця, щоб примостити і його.
Джельсоміно поки що облишив співати і в усіх, хто виходив на волю, запитував про Шкандибчика. Проте ніхто не міг дати йому втішної відповіді. Тоді Джельсоміно, втративши терпець, гукнув:
– Чи зостався хто-небудь там, усередині?
– Нікого, Там нема ні душі,– почулося у відповідь.
– Ну, тоді начувайся.
Він набрав повні груди повітря, як це роблять водолази перед тим, як іти під воду, склав долоні рупором біля рота, щоб звук пішов у потрібному напрямку, і крикнув на найвищій ноті. Якби на Марсі чи Венері були жителі з вухами, то й вони почули б той крик Джельсоміно. Досить вам сказати, що вся велетенська будівля похитнулася, ніби на неї налетів циклон. Черепицю з даху і димарі знесло, мов пушинки. Потім, починаючи з найвищого поверху, нахилилися стіни і, здригаючись та розколюючись на шматки, з гуркотом упали вниз, заповнюючи рів і розбризкуючи воду навсібіч.
Усе це тривало якусь хвилину. Це може підтвердити і кухарчук, який, залишившись у божевільні навіть після втечі в'язнів, ледве встиг вистрибнути зі свого вікна у воду, перепливти рів і вискочити на майдан, перш ніж у нього за спиною з гуркотом завалилася будівля.
Над майданом пролунало гучне «слава!», і саме цієї миті зійшло сонце, ніби теж не хотіло проґавити такого рідкісного видовища.
Люди, що заповнили майдан, дружно підхопили Джельсоміно на руки і понесли його. А журналісти не змогли пробратися до нього й розпитати, як це йому вдалося голосом розвалити божевільню. Тож вони змушені були вдовольнитися інтерв'ю з Калімеро Векселем, що стояв осторонь і понуро дивився в землю.
– Скажіть, будь ласка,– звернулися до нього журналісти,– ви нічого б не хотіли повідомити читачам газети «Витончений брехун»?
– Няв,– відповів Калімеро, повертаючись до них спиною.
– Чудово! – вигукнули журналісти. – Ви один з очевидців. Не могли б ви нам пояснити, чому тут нічогісінько не сталося?
– Няв,– знову відповів їм Калімеро.
– Прекрасно! Ми рішуче відкинемо твердження, нібито божевільню розвалено, а самі божевільні розбіглися по місту.
– Та чи до вас нарешті дійде,– визвірився на них Калімеро,– що я кіт!