– Якщо не надіну чорної пов'язки на око, можуть подумати, що я двірник.
– А мене в старому бушлаті, якщо поздирати з рукавів якорі, теж ніхто не впізнає.
Біля Джакомоне залишилося тільки двоє слуг, що мали відчиняти й зачиняти скляні двері, які ведуть на балкон. Навіть зараз, коли двері розлетілися й скло посипалося, вони й далі з гідністю тримали в руках самі ручки від дверей і натирали їх до блиску мереживом своїх манжет.
– Ідіть і ви,– зітхнув Джакомоне,– все одно довкола мене вже самі руїни.
Не встиг він договорити цих слів, як у люстрах лопнули тисячі лампочок. Джельсоміно цього разу розспівався, як ніколи.
Слугам не треба було повторювати вдруге: задкуючи і вклоняючись через кожні три кроки, вони підійшли до дверей, що вели на сходи, круто повернулися і, щоб швидше спуститися, шугнули вниз по перилах.
Джакомоне вернувся до своєї кімнати, поскидав усе королівське вбрання й надів костюм простого городянина. Він пошив його колись для того, щоб невпізнаним блукати по місту, але так ні разу й не скористався ним, бо посилав поміж люди своїх шпигунів. А як до цього коричневого костюма пасувала його оранжева перука! На жаль, її також довелося зняти, бо вона була скрізь відома більше, ніж королівська корона.
– О моя чарівна перуко, ой ні – мої прегарні перуки! – скрушно зітхнув Джакомоне і відчинив свою знамениту шафу.
Там стрункими рядами лежали найрізноманітніші перуки, що скидалися на голови маріонеток, приготовлених до вистави. І Джакомоне не зміг утриматися перед спокусою: він схопив з добрий десяток перук і жужмом кинув до своєї валізи.
– Повезу я їх з собою. У вигнанні вони мені будуть гарним спомином про щасливо прожиті тут роки.
Він спустився сходами, але не пішов у підвал, як це зробили всі його придворні, котрі, мов щури, втекли з палацу через підземні галереї з каналізаційними трубами.
Джакомоне вирішив вийти з палацу через свій прекрасний парк. Точніше сказати, тепер уже не його парк.
А парк, як і колись, буяв і пахтів.
Джакомоне вдихнув ще раз аромат королівського парку, потім відчинив потайні дверцята, які виходили в глухий провулок, і, пересвідчившись, що нікого не видно, швидко минув його і опинився на майдані, де вирував натовп, що захоплено аплодував Джельсоміно.
У коричневому костюмі, з лисою головою та з валізою в руці Джакомоне скидався на мандрівного комерсанта.
– Ви, певно, нетутешній? – несподівано спитав його хтось із натовпу, приязно поплескавши по плечу. – Хочете послухати разом з нами концерт тенора Джельсоміно? Он він, бачите? Той хлопчина, що схожий на велосипедиста. Судячи з вигляду, він і щербатого мідяка не вартий, а послухайте, який у нього голос!
– Чую, чую,– пробубнів Джакомоне. А про себе додав: «Та й бачу теж...»
Так, він побачив, як його улюблений балкон розлетівся на шматки, а невдовзі й весь палац упав, як картковий будиночок, здійнявши цілу хмару пилу. У цей час Джельсоміно взяв ще одну високу ноту, щоб розігнати хмару, і всі побачили на місці палацу лиш купу руїн.
– До речі,– знову звернувся до Джакомоне той самий співрозмовник,– ви знаєте, у вас чудова лисина! Тільки не ображайтеся, будь ласка, на мої слова. Якщо маєте охоту, гляньте й на мою.
Джакомоне провів рукою по голові, потім глянув, як йому було запропоновано, на лису голову свого співрозмовника, круглу й гладеньку, як новенький м'ячик для гри в пінг-понг.
– У вас теж дуже гарна лисина,– сказав Джакомоне.
– Що ви! У мене вона звичайнісінька, а от у вас – просто чудо. Особливо зараз під промінням сонця вона так виблискує, що й глянути не можна – сліпить очі.
– Ой, не треба, ви такі добрі до мене,– розчулився Джакомоне.
– Запевняю вас, я анітрохи не перебільшую! Знаєте, що я вам скажу? Якби ви стали членом нашого клубу лисих, ми неодмінно обрали б вас своїм президентом.
– Президентом?
– Атож, та ще й одноголосно!
– А у вас є клуб лисих?
– Аякже. До вчорашнього дня він був таємним, а від сьогодні існуватиме відкрито. Його члени – найшановніші громадяни міста. І не думайте, що до нього так легко вступити. Спочатку треба довести, що у вас на голові не залишилося жодної волосини. Знаєте, дехто, щоб стати членом нашого клубу, навіть чуба собі вискубує.
– І ви кажете, що я...
– Так, ви змогли б стати нашим президентом. Ладен побитися на що завгодно об заклад.