Я почала швидко ходити по кімнаті і враз спинилася: мені перехопило дух од думок, що зринали швидше, ніж я могла їх сприйняти, осягнути, зупинити, — думок про те, що могло, може, повинно бути й напевне буде і то невдовзі. Я дивилася на білу стіну: вона мені здавалася небом, де рясно сходили зорі, і кожна з них вела мене до мети або до якоїсь радості. Тепер я можу віддячити добром тим, хто врятував мені життя і кому моя дотеперішня любов не здатна була допомогти. Вони були в скруті — я їх від неї звільню, вони в розлуці — я їх знов поєднаю, своєю незалежністю й достатком я поділюся з ними. Хіба нас не четверо? Двадцять тисяч фунтів, поділених нарівно, — це п'ять тисяч кожному — цілком досить; такий вчинок і справедливий, і всім забезпечить добробут. Тепер уже багатство не висіло на мені тягарем; воно стало не просто холодною відумерщиною, а запорукою життя, надії, радості.
Не знаю, який у мене був вигляд, коли ці думки роїлись у моїй голові, та скоро я помітила, що містер Ріверс, підставивши мені стільця, намагається лагідно всадовити мене. Він просив мене заспокоїтись: думав, що я зовсім втратила з радощів глузд. Мене обурила його підозра, я відхилила його руку й знов забігала по кімнаті.
— Напишіть Діані та Мері завтра ж, — сказала я, — щоб вони негайно їхали додому. Діана казала, що вони б вважали себе багатими, маючи по тисячі фунтів, тож, гадаю, що по п'ять тисяч буде й зовсім гаразд.
— Скажіть, де мені взяти для вас склянку води, — відповів Сент-Джон. — Вам справді треба заспокоїтися.
— Дурниці! А як уплине спадщина на вас? Чи вона зможе затримати вас в Англії, спонукати до одруження з міс Олівер й зажити, як і годиться простому смертному?
— Ви забалакуєтесь, думки ваші плутаються. Я сповістив вам новину надто несподівано, і вона вас надто розхвилювала.
— Містере Ріверс! У мене вже вривається терпець. Я цілком при своєму розумі. Це ви мене не розумієте або ж скоріше прикидаєтесь, що не розумієте.
— Може, я б вас і зрозумів, якби ви докладніше пояснили свою думку.
— Пояснити? А що тут пояснювати? Гадаю, вам буде цілком ясно, що коли двадцять тисяч фунтів, — суму, про яку йде мова, — поділити нарівно між племінником і трьома племінницями покійного дядька, то кожному дістанеться по п'ять тисяч? Я хочу тільки одного: щоб ви написали своїм сестрам про спадок, який вони отримали.
— Ви хочете сказати: я отримала.
— Я вже вам висловила своє рішення у цій справі; я не можу зробити інакше, я ж бо не така сліпо самозакохана, несправедлива й жорстоко невдячна. До того ж я вирішила мати свою домівку й родину: мені подобається Мургаус, і я житиму в Мургаусі, я люблю Діану й Мері і все своє життя буду нерозлучна з ними. Для мене велика радість і ласка мати п'ять тисяч фунтів, мене б мучила й гнітила думка, що їх у мене аж двадцять. Ті гроші, якщо зміркувати справедливо, не мої, хоч і вважалися б моїми за законом. Отже, я віддаю вам трьом те, що для мене зовсім зайве. Тому краще не відмовляйтесь і не сперечайтесь, погодьтеся зі мною, й одразу вирішимо це питання.
— Це зветься діяти зопалу, а вам потрібен час, щоб обміркувати цю справу.
— О, якщо ви сумніваєтеся тільки в моїй щирості, то це мене не бентежить. Скажіть, а ви самі згодні з тим, що моє рішення справедливе?
— Так, до певної міри воно справедливе, однак воно суперечить всім звичаям. До того ж ви таки маєте право на весь маєток. Мій дядько збив його своєю працею. Він міг залишити його кому завгодно і одписав вам. Отже, ви можете з чистим сумлінням вважати його тільки своїм, і це буде цілком справедливо.
— Моє рішення, — сказала я, — однаково пов'язане з серцем і з совістю; доведеться потурати своєму серцю, бо я так рідко мала для цього нагоду. Хоч би як ви відмагалися, хоч би як заперечували й дорікали мені цим цілий рік, я все одно не відмовлюсь від солодкого вдоволення — бодай почасти сплатити свій величезний борг і здобути собі друзів на все життя.
— Ви так міркуєте тепер, — відказав Сент Джон, — бо не знаєте, що таке втішатися багатством. Ви не можете собі уявити, якої ваги надасть вам сума в двадцять тисяч фунтів, яке ви, завдяки їй, посядете місце в суспільстві, які можливості відкриються перед вами. Ви не спроможні...
— А ви, — урвала я його, — й геть неспроможні уявити собі, як я прагну братньої та сестриної любові. В мене ніколи не було свого дому, у мене ніколи не було братів і сестер. Я хочу і повинна мати їх тепер. Може, ви не хочете прийняти мене до родини й назвати сестрою?
— Джейн, я буду вам братом, мої сестри будуть вам сестрами, тільки не ставте цьому передумовою пожертву ваших законних прав.
— Братом? Еге ж — за тисячі миль! Сестрами? Тими, що прислуговують чужим людям. Я — багачка, купаюся в золоті, якого не заробляла і нічим не заслужила, а ви без шеляга в кишені! Знаменита рівність і братерство! Близька рідня! Зворушлива відданість!
— Але ж, Джейн, ваше прагнення родинних зв'язків і домашнього щастя можна вдовольнити й інакше — не в той спосіб, який ви собі надумали: ви можете вийти заміж.
— Знов дурниці! Заміж? Я не хочу йти заміж і ніколи не піду.
— Це вже зайві слова; таке нерозважне твердження свідчить, що ви схвильовані.
— Це слова не зайві: я знаю свої почуття, і мені відразно навіть думати про заміжжя. Ніхто мене не візьме з кохання, а я сама не хочу, щоб за мною упадали тільки задля грошей. Я не хочу жити з сторонньою людиною — нечулим чужаком, геть відмінним від мене, — я хочу жити з рідними: з тими, з ким у мене спільні почуття й думки. Скажіть ще раз, що будете моїм братом; коли ви промовили ці слова, я відчула незвичайне щастя, скажіть їх знову, якщо можете, скажіть щиро.
— Гадаю, що можу. Я завжди любив своїх сестер і знаю, на чому ґрунтується моя любов — на повазі до їхніх гарних якостей та захопленні їхніми здібностями. У вас теж є свої переконання й здоровий глузд, ваші смаки й звички подібні до уподобань Діани та Мері, ваша присутність завжди мені бажана, у вашій розмові я вже від якогось часу знаходжу втіху і підтримку. Тож я почуваю, що й природно й легко знайду в моєму серці місце для вас — своєї третьої й наймолодшої сестри.
— Дякую вам; цього на сьогодні для мене досить. А тепер краще йдіть додому: якщо ви побудете трохи, ви десь знов роздратуєте мене якимось сумнівом чи ваганням.
— А як же школа, міс Ейр? Тепер, мабуть, її доведеться закрити?
— Ні. Я лишусь у ній вчителькою, поки ви знайдете мені заміну.
Сент Джон усміхнувся, схвалюючи моє рішення, ми потисли одне одному руки, і він пішов.
Не буду розповідати детально, скільки мені довелося їх умовляти та які висувати доводи, щоб уладнати справу спадщини так, як мені хотілося. Справа виявилася дуже тяжкою, але я непохитно стояла на своєму, тож мої двоюрідні брат і сестри врешті пересвідчились, що я дійсно твердо поклала собі поділити спадщину на чотири рівні частини, і в глибині душі відчули справедливість наміру, а надто ще, мабуть, усвідомили, що, бувши мною, вчинили б достоту так само; отже, вони таки згодились передати справу до третейського суду. Суддями обрано містера Олівера та одного досвідченого юриста. Обидва висловились на мою користь, і я досягла своєї мети.
Підготовлено належні папери про передачу спадщини: Сент Джон, Діана, Мері і я одержали достатні засоби до існування.
РОЗДІЛ XXXIV
Всю справу остаточне полагоджено десь аж перед Різдвом; наближалися святкові дні.
Я зачинила Мортонську школу, подбавши про те, щоб прощання не обійшлося без
подарунків. Достаток робить так само щедрою руку, як і серце: давати щось, коли сама одержала багато, — це випустити на волю розбурхані почуття. Я вже давно з радістю помічала, що декотрі з моїх учениць люблять мене, і коли ми прощались, це підтвердилось іще дужче: нони виказували свою любов просто й щиро. Мене тішила думка, що я посіла певне місце в їхніх нелукавих серцях. Я їм пообіцяла обов'язково навідуватись щотижня до школи і вчити їх цілу годину. Містер Ріверс прийшов, щойно я відпустила всіх школярок, — їх було вже шістдесят душ, — і, замкнувши двері, стояла з ключем в руці, обмінюючись особливо теплими прощальними словами з кількома моїми найкращими ученицями, чемними, статечними, скромними й розумними дівчатами, яких тільки можна було зустріти серед англійського селянства. Це багато про що говорить; адже, зрештою, англійські селяни освіченіші, культурніші й виявляють більше самоповаги від інших селян в Європі. Пізніше мені випадало зустрічати і французьких, і німецьких селянок, і от найкращі з-посеред них здавалися мені неосвіченими, невихованими й дурнуватими проти моїх мортонських учениць.