— Хочете ще води, сер? Я розхлюпала половину, несучи її сюди, — мовила я.
— Хто це? Що це? Хто це говорить?
— Пілот упізнав мене, Джон і Мері знають, що я тут. Я приїхала сьогодні ввечері.
— Великий Боже! Яка омана! Яке солодке безумство охопило мене?
— Не омана і не безумство: ваш розум, сер, надто сильний проти омани, а ваше здоров'я — проти безумства.
— А де ж та, що промовляє? Чи це, може, тільки голос? О! Я вас неспроможний побачити, але я повинен вас торкнутись, а то в мене стане серце або розколеться голова. Байдуже, що ви, хто ви, дозвольте мені діткнутися вас — а то мені не жити! Він повів рукою перед собою навпомацки. Я схопила її і стисла обома своїми руками.
— Справді, це її пальці! — вигукнув він. — її маленькі ніжні пальчики! А якщо це так, то десь тут і вона сама.
Дужа рука звільнилася з полону, він схопив мене за руку, за плече, за шию, за стан, обняв мене й пригорнув до себе.
— Невже це Джейн? Чи хто це? її постать, зріст...
— І її голос, — додала я. — Вона вся тут, і її серце також. Хай благословить вас Господь, сер! Я така щаслива, що знову з вами.
— Джейн Ейр! Джейн Ейр! — тільки й мовив він.
— Так, мій любий господарю, я Джейн Ейр. Я вас знайшла й вернулася до вас.
— Справді? Власною особою? Моя Джейн жива?
— Ви ж торкаєтесь до мене, сер, ви тримаєте мене, і то міцно — я не холодна, як мертвець, і не порожня, як повітря, правда?
— Моя кохана жива! Це справді її руки, справді її риси! Це занадто велике щастя після стількох знегод. Це сон — один з тих снів, В яких я пригортав її до мого серця, як оце тепер, і цілував її, ось так, — і відчував, що вона мене кохає, і вірив, що вона мене вже не покине.
— Я ніколи вас більше не покину, сер.
— «Ніколи не покину», — каже видиво? Але я прокидався, і все завжди оберталося порожньою химерою: я знов лишався невтішним і покинутим, а моє життя — темним,
самотнім, безнадійним, моя душа мучилась спрагою і не могла її вгамувати, моє серце вмирало з голоду і не могло знайти поживи. Лагідне, ніжне видиво, яке я тепер тримаю в руках, ти так само відлетиш, як повідлітали й твої сестри; тільки ж поцілуй мене, перше ніж зникнути, обійми мене, Джейн.
— Ось вам, сер, ось!
Я притулилась устами до його колись блискучих, а нині згаслих очей, я відгорнула йому чуба з високого чола й поцілувала його. Раптом він стрепенувся: його охопила певність, що це все не сон, а дійсність.
— Це ти, Джейн, правда? То, виходить, ти до мене вернулася?
— Так.
— І ти не лежиш мертва десь у рову чи на дні річки? Ти не стражденна вигнанка між чужими людьми?
— Ні, сер, тепер я незалежна жінка.
— Незалежна? Як це розуміти, Джейн?
— Мій дядько, що жив на Мадейрі, вмер, одписавши мені п'ять тисяч фунтів.
— О, це досить схоже на дійсність — і це таки дійсність! — вигукнув він. — Таке мені не могло приснитися. До того ж я чую її незвичайний голос, такий захоплений, радісний і водночас лагідний: він бадьорить моє зів'яле серце, він надихає його життям. То як це, Дженет? Ти незалежна жінка? Багата жінка?
— Досить багата, сер. Якщо ви не дозволите мені жити з вами, я зможу побудувати собі будинок поруч, і ввечері, коли вам захочеться побути в товаристві, ви прийдете посидіти в моїй вітальні.
— Та якщо ти тепер багата, Джейн, то, напевне, маєш друзів, які про тебе піклуються і не дозволять тобі присвятити себе сліпому каліці, правда ж?
— Я вже вам сказала, сер, що я незалежна й багата. Тепер я сама собі пані.
— І ти залишишся зі мною?
— Звичайно, якщо ви не будете заперечувати. Я буду вам сусідкою, нянькою, економкою. Ось я бачу, ви самотній, тож буду вам за товаришку, буду вам читати, гуляти з вами, сидіти біля вас, служити вам, буду вашими очима й руками. Киньте сумувати, мій любий господарю, ви не зостанетесь у самотині, скільки й віку мого.
Він не відповів, тільки споважнів і замислився. Потім зітхнув, розтулив був уста, ніби хотів заговорити, і стулив їх знову. Мені стало трохи ніяково. Мабуть, я надто швидко переступила умовності, і він, як і Сент Джон, вражений моїми нерозважними словами? Насправді я сказала так, бувши певна, що він проситиме мене вийти за нього заміж: ця не висловлена навіть у думці певність, що він зразу назве мене своєю, й спонукала мене до такого. Та жоден натяк не вихопився з його уст, його лице дедалі похмурнішало, і я раптом подумала, що, може, помилилась і поставила себе в дурне становище; тож я почала лагідно вивільнятись із його обіймів, однак він ще дужче притис мене до себе.
— Ні, ні, Джейн, не йди від мене! Ні! Я тебе почув, доторкнувся, втішився твоєю присутністю, твоїми заспокійливими словами і тепер не можу відмовитись від цих радощів. Мені мало чого лишилося в житті. Ти повинна бути зі мною. Хай з мене сміються, називають мене шаленим, себелюбним — що мені до того! Сама моя душа прагне тебе. Або вона буде вдоволена, або ж вчинить смертну помсту над своєю оболонкою.
— Сер, я вже сказала, що зостануся з вами.
— Воно-то так, але ти маєш на увазі одне, а я інше. Ти, може, й зважишся бути коло мене, прислуговувати мені, як нянька (бо ж у тебе щире серце й великодушна вдача, і ти можеш принести себе в жертву тим, кого жалієш), і цього, безперечно, мало б мені вистачати.
Мабуть, мені тепер доведеться вдовольнитися тільки батьківськими почуттями до тебе, правда? Ну-бо, відповідай!
— Я готова думати так, як ви захочете, сер: я рада бути вам нянькою, якщо вам так більше до вподоби.
— Тільки ж ти не зможеш повік бути моєю нянькою, Дженет; ти молода й, звісно, колись вийдеш заміж.
— А я про заміжжя не думаю.
— Треба думати, Дженет. Якби я був такий, як колись, то спробував би примусити тебе думати про це, але ж... така незряча колода!
Він знов спохмурнів. А я, навпаки, повеселішала і посміливішала: його останні слова показали мені, що його мучить, а оскільки я цьому не надавала ваги, моя ніяковість розвіялась. Далі я вже говорила веселіше.
— Час би вже, щоб хтось повернув вам людську подобу, — сказала я, перебираючи його густі й давно не стрижені кучері, — а то, бачу, ви перекинулись левом чи якимось іншим хижим звіром. Ви скидаєтесь на Навуходоносора серед цього лісу, їй-Богу: ваш чуб нагадує мені орлине пір'я; я ще не роздивилася, чи не відросли ваші нігті, як пташині пазурі.
— На цій руці в мене немає ні пальців, ані нігтів, — відказав він, виймаючи з-за поли скалічену руку й показуючи її мені. — Це тільки огидна кукса. Правда, Джейн?
— Мені гірко бачити її, гірко бачити ваші очі, як цей шрам на чолі, та найгірше те, що я боюся полюбити вас за це все ще дужче, а надмірна увага розпестить вас.
— А я думав, що ти сповнишся огидою, Джейн, побачивши мою руку та моє лице в шрамах.
— Справді? Не кажіть мені цього, щоб я, бува, не подумала про вас погано. А тепер пустіть мене на хвилину: я скажу, щоб гарно вичистили й розпалили камін. Ви бачите яскравий вогонь?
— Так. Правим оком я бачу туманне червонувате сяйво.
— А свічки бачите?
— Дуже погано: кожна — ніби світла хмарка.
— А мене?
— Ні, моя чарівнице, але я не надякуюсь долі й за те, що чую й відчуваю тебе.
— Коли ви вечеряєте?
— Я ніколи не вечеряю.
— А сьогодні будете. Я голодна, та й ви, мабуть, теж, але просто забуваєте про це. Я покликала Мері, й невдовзі кімната прибрала веселішого вигляду, крім того, ми приготували йому смачну вечерю. Я була схвильована й розмовляла з ним весело й невимушено до пізньої години. З ним мені було легко, не доводилось тлумити в собі веселості і жвавості, я почувалася надзвичайно вільно, бо знала, що подобаюсь йому; все, що я казала чи робила, здавалось, втішало його та підбадьорювало. Яке радісне почуття! Воно будило й опромінювало все моє єство, в його присутності я жила повним життям, як і він у моїй. Дарма що він був незрячий, усмішка грала на його виду, радість розгладжувала його чоло, його риси пом'якшувались, лагіднішали.
По вечері він заходився мене розпитувати, де я була, що робила, як знайшла його, але я відповідала йому дуже коротко: було вже досить пізно, щоб вдаватись у подробиці. Та й те сказати, мені не хотілося зачіпати чутливих струн його серця, ятрити ще свіжі рани; того вечора я мала єдину мету: підбадьорити його. І він веселішав, щоправда, ненадовго. Якщо під час розмови на хвилину западала мовчанка, його огортав неспокій, він торкавсь до мене й промовляв: «Джейн!»