Я все тішилася спокійним краєвидом, вдихаючи свіже повітря, все ще слухала крякання гайворонів, все ще милувалась широким, величним фасадом і думала, в якому чудесному місці живе самітна й скромна місіс Фейрфакс, аж ось стара пані з'явилася на порозі. — О, ви вже встали! — сказала вона. — Я бачу, ви рання пташка.
Я підійшла до неї, й вона, ласкаво привітавшись, ніжно мене поцілувала.
— Ну як вам подобається Торнфілд? — спитала вона. Я відповіла, що він мені дуже подобається.
— Так, — вела вона далі, — це дуже гарна садиба, та, боюсь, вона геть зруйнується, якщо містер Рочестер не надумає оселитись тут назавжди або принаймні не наїжджатиме трохи частіше: такі великі будинки і садиби не можуть довго бути без хазяїна.
— Містер Рочестер? — вигукнула я. — А хто це такий?
— Господар Торнфілда, — спокійно відповіла вона. — Хіба ви не знали, що його прізвище Рочестер?
Звичайно, я цього не знала, доти я ніколи про нього не чула, а старенька, мабуть, гадала, що про це має знати кожен.
— А я думала, — мовила я, — що Торнфілд належить вам.
— Мені? Боронь вас Боже, дитино моя, що це ви придумали! Мені? Та я ж тут тільки економка, домоуправителька. Щоправда, я далека рідня Рочестерам — по матері, та й то через мого чоловіка; він був священиком у Ґеї — отому сільці на пагорбі — і правив службу Божу в церкві, що стоїть біля воріт. Мати містера Рочестера була з Фейрфаксів, вона доводилася двоюрідною сестрою моєму чоловікові, та я ніколи не користалася з цього родинного зв'язку, — для мене це нічого не важить. Я вважаю себе за просту економку, господар завжди чемний зі мною, і більше мені нічого не треба.
— А хто така ця дівчинка, моя учениця?
— Це вихованка містера Рочестера. Він доручив мені підшукати для неї ґувернантку. Здається, він хоче, щоб вона виховувалася тут. Та он і Адель зі своєю bonne — так вона називає няню.
Отже, загадку розгадано: ця привітна й добра вдова — зовсім не вельможна дама, а служить тут так само, як і я. Та від цього вона не перестала мені подобатись, навпаки, я була дуже рада. Рівність між нею і мною була справжня, а не тільки як наслідок її поблажливості. Тим краще: я почуватиму себе іще вільніше. Поки я розмірковувала над цим відкриттям, маленька дівчинка в супроводі няні вибігла на лужок. Я розглядала свою ученицю, яка, видно, спершу мене й не помітила: вона була ще зовсім дитина, років семи-восьми, тендітна, бліда, з дрібними рисами обличчя; дуже густе кучеряве волосся спадало їй аж до пояса.
— Доброго ранку, міс Адель, — мовила місіс Фейрфакс— Підійдіть-но сюди й познайомтеся з міс Ейр, що буде учити вас, щоб ви стали розумною й освіченою. Дівчинка підійшла ближче.
— То це моя Гувернантка? — спитала вона по-французькому в няні, показуючи на мене.
— Вони іноземки? — вражено спитала я, почувши французьку мову.
— Няня француженка, а Адель народилась у Франції і, скільки мені відомо, лише півроку як виїхала звідти. Коли вона приїхала сюди, то зовсім не могла розмовляти по-англійському. Зараз уже трошки навчилася, однак я її все ще погано розумію: надто часто вона плутає англійські слова з французькими. Але ви, мабуть, легко зможете розібрати, що вона каже.
На щастя, я вчилась французької мови у справжньої француженки, а що я намагалася розмовляти з мадам П'єро якомога частіше, а крім того, протягом останніх семи років щодня вчила напам'ять якийсь французький уривок, наполегливо працюючи над вимовою, то досить добре опанувала цю мову. Тим-то я сподівалася, що зможу вільно розмовляти з мадемуазель Аделлю. Коли дівчинка почула, що я її ґувернантка, вона підійшла й подала мені руку. Ведучи її на сніданок, я кілька разів звернулась до неї її рідною мовою. Спочатку Адель відповідала коротко й неохоче, та коли ми сіли за стіл і дівчинка хвилин з десять розглядала мене своїми великими світло-карими очима, вона раптом розбалакалася.
— Як ви гарно розмовляєте по-нашому, — вигукнула вона по-французькому, — нітрохи не гірше за містера Рочестера; я можу говорити з вами, як з ним і з Софі. Вона буде дуже рада! Тут ніхто її не розуміє, мадам Фейрфакс уміє тільки по-англійському.
Софі — це моя няня, вона припливла сюди зі мною морем у великому пароплаві з димарем, із якого йшов дим — такий чорний та густий! Мене нудило, і Софі, і містера Рочестера. Містер Рочестер лежав на канапі в гарній
кімнаті, що зветься салоном, а ми з Софі — на вузеньких ліжечках в іншій кімнаті. Я мало не впала зі свого: воно було таке вузьке, як поличка. Потім... а як вас звуть, мадемуазель?
— Ейр. Джейн Ейр.
— Ейр! Ти ба, я й не вимовлю. Отож потім наш пароплав підплив уранці — ще навіть не розвиднілось — до великого міста. Там були дуже чорні задимлені будинки. Воно зовсім не схоже на гарне чистеньке місто, звідки ми виїхали. Містер Рочестер поніс мене на руках по дошці на берег, а Софі йшла позаду, і всі ми сіли в карету, яка повезла нас до гарного великого будинку, більшого за цей, і кращого, що зветься готелем. Ми там прожили майже тиждень. Я й Софі щодня ходили гуляти до зеленого-зеленого саду, де повно дерев, що зветься сквером. Там було дуже багато дітей і ставок з гарними птахами, яких я годувала крихтами хліба.
— Ви щось розбираєте з того, що вона торохтить? — спитала місіс Фейрфакс. Я дуже добре розуміла Адель, бо звикла до швидкої говірки мадам П'єро.
— Мені б хотілося, — провадила далі добра старенька, — щоб ви розпитали її про батьків: цікаво, чи вона їх іще пам'ятає?
— Адель, — звернулась я до малої, — з ким ти жила, коли ще була в отому гарному чистенькому місті, про яке ти щойно згадувала?
— Колись давно я жила там із мамою, та вона пішла до святої діви. Мама вчила мене танцювати й співати, а також читати віршики. Багато чоловіків і жінок приходили до мами і я часто танцювала перед ними або сідала їм на коліна й співала. Мені це подобалось. Хочете, я й вам заспіваю? Вона вже скінчила снідати, отож я дозволила їй показати свої таланти. Вона злізла зі свого стільця, підійшла й сіла до мене на коліна, потім побожно склала рученята, стріпнула кучерями й, звівши очі до стелі, заспівала арію з якоїсь опери. То була скарга покинутої жінки, яка, оплакавши зраду милого, прикликає собі на допомогу гордість і велить служниці надягти на неї найрозкішніше вбрання та коштовності: вона вирішила піти того вечора на бал, де буде її невірний коханець, і своєю веселістю показати йому, як мало її болить його зрада.
Дивно було чути таке з вуст малої дитини, та, мабуть, дівчинку навмисне навчили співати цю пісню про кохання й ревнощі, щоб вона смішила гостей своєї матері, і в цьому я вбачала дуже поганий смак.