— А може, про них є якісь легенди або перекази?
— Щось не пригадую. Хоча розповідають, що майже всі Рочестери були шалені люди: отож, може, через це вони й спочивають мирно в своїх могилах.
— Так. «Після бурхливого життя вони міцно сплять», — прошепотіла я. — А куди ви зараз ідете, місіс Фейрфакс?— спитала я, побачивши, що вона прямує ще кудись.
— Нагору. Ви не бажаєте глянути звідти на краєвид?
Я піднялась за нею на горище вузенькими сходами, а звідти пожежною драбиною та через люк ми вилізли на дах. Зараз я стояла урівні з колонією гайворонів і могла зазирнути в їхні гнізда. Перехилившись через зубці, я подивилась униз: переді мною, мов та карта, розкинувся парк — яскраво-зелений газон оксамитовим поясом оперізував сірі підмурки будинку; на широкому лужку вишикувались старі терни, темний і суворий ліс ділила навпіл стежка, встелена мохом, який був зеленіший від листя дерев. Коло воріт я бачила церкву, далі дорогу, тихі пагорби, що мовби дрімали в променях осіннього сонця, та далекий обрій, що мрів під небом, вкритим перловими хмаринками. В цьому краєвиді не було нічого незвичайного, однак він був чудовий. Коли я повернулась і знов полізла у люк, то ледве розрізняла щаблі драбини. Після яскравої небесної блакиті та осяяних сонцем лісів, пасовиськ і зелених пагорбів, посеред яких стояв панський будинок, які я щойно споглядала в захваті, горище видалось мені темним, мов льох.
Місіс Фейрфакс на хвилинку затрималася, щоб замкнути люк, а я навпомацки знайшла двері з горища і почала спускатися вузенькими сходами. Я зійшла ними в довгий коридор, що ділив передні й задні кімнати третього поверху. Тьмяно освітлений тільки малесеньким віконцем з одного кінця, вузький, довгий, низький, з двома
рядами темних зачинених дверей, цей коридор нагадував коридор у замку Синьої Бороди.
Я повільно йшла вперед, коли раптом почула звук, який аж ніяк не сподівалася почути в цьому царстві мертвої тиші; до мене долинув чийсь сміх. Дивний то був сміх — уривчастий, сухий, безрадісний. Я спинилася. Сміх урвався, але тільки на мить, хтось знову зайшовся іще голосніше, бо спочатку сміявся дуже тихо. Далі сміх перейшов у гучний регіт, що, здавалось, відлунював у кожній порожній кімнаті, хоч почувся він у кімнаті поряд — я могла з певністю показати, за якими саме дверима.
— Місіс Фейрфакс! — гукнула я, почувши її кроки на сходах. — Ви чули цей сміх? Хто це?
— Напевно, хтось із покоївок, — відповіла вона. — Мабуть, Ґрейс Пул.
— А ви чули цей сміх? — допитувалась я.
— Так, звичайно. Я часто чую, як вона сміється. Вона шиє в одній із цих кімнат. Часом їй допомагає Лі: вони завжди здіймають галас, коли сходяться вдвох.
Знов пролунав тихий уриваний сміх, що перейшов у якесь дивне бурмотіння.
— Ґрейс! — гукнула місіс Фейрфакс. Правду кажучи, я не сподівалася, що відповість якась там Ґрейс: такого гіркого, такого моторошного сміху я зроду не чула. Але була пообідня пора, світило сонце, дивний істеричний сміх не супроводжувався ніякими надприродними явищами; ні година дня, ані оточення не навіювали страху, — а то б мене охопив забобонний переляк. Та подальші події показали, що тут нічого не було таємничого. Найближчі до мене двері розчинились, і на порозі з'явилася жінка років за тридцять, невисока й кремезна, з рудим волоссям і простим, грубуватим лицем. В ній було мало романтичного, а ще менше схожого на привид.
— Надто багато шуму, Ґрейс, — мовила місіс Фейрфакс. — Не забувайте про наказ! Ґрейс мовчки присіла й вернулась до кімнати.
— Вона в нас шиє та помагає Лі в господарстві, — провадила далі вдова. — Вона має певні вади, однак працює добре. До речі, як у вас пройшли заняття з вашою новою ученицею сьогодні вранці?
Розмова перейшла на Адель, і ми балакали на цю тему, поки спустилися до веселіших і світліших покоїв нижнього поверху. В холі нам назустріч вибігла Адель.
— Mesdames, обід на столі, — вигукнула вона і додала: — Щодо мене, то я таки добре зголодніла.
Обід уже давно чекав на нас у кімнаті місіс Фейрфакс.
РОЗДІЛ XII
Надія на спокійне життя, що його запорукою ніби стала моя перша зустріч з Торнфілд-холом, не розвіялася, коли я ближче познайомилася з новим місцем та його мешканцями. Місіс Фейрфакс була справді така, якою здалася мені спочатку, — врівноважена, добросерда жінка, добре вихована й досить розумна. Моя учениця була жвава дівчинка, розпещена й трохи примхлива; та що її було цілком віддано на моє піклування і ніхто не втручався в мої методи її виховання, то вона невдовзі забула свої дрібні примхи і стала слухняною й ретельною ученицею. Вона не мала якогось особливого хисту і якихось виразних рис вдачі чи особливих почуттів і смаків, які б підносили її вище звичайного рівня її однолітків, та вона й не мала ніяких вад чи хиб, які ставили б її нижче цього рівня. Навчання в неї йшло непогано, до мене вона виявляла щиру, хоч, може, й не дуже глибоку прихильність, і своєю простодушністю, веселим щебетанням та стараннями догодити викликала в мене приязні почуття. Всього цього було досить, щоб наше взаємне товариство було приємне нам.
Моя мова — зауважу в дужках — може, й здасться сухою всім прихильникам пишномовних балачок про ангельську природу дітей та про обов'язок вихователів захоплюватися ними, та я пишу не для того, щоб потішити батьківський егоїзм, не для того, щоб потурати лицемірству або повторювати всякі дурниці, — я хочу тільки сказати правду. Я сумлінно дбала про розвиток Аделі та про її успіхи в навчанні і по-своєму любила цю крихітку, а до місіс Фейрфакс я почувала вдячність за її доброту, миле поводження, повагу та ласкаве ставлення до мене.
Хай мене за це ганить, хто хоче, але до цього я додам, що іноді, коли я гуляла на самоті у парку або виходила за ворота і дивилась на дорогу, чи — поки Адель бавилася з нянею, а місіс Фейрфакс розставляла в коморі слоїки з варенням, — підіймалася сходами на третій поверх, одчиняла двері на горище й, вилізши на дах, обводила поглядом далекі поля й пагорби аж до туманної риски обрію, я тоді палко бажала мати такі зіркі очі, щоб глянути далі цієї межі, побачити інший діяльний світ, сповнені бурхливого життя міста та краї, що про них я тільки чула; я бажала тоді мати більше життєвого досвіду, бажала спілкуватися з ширшим колом людей, познайомитися з різноманітнішими характерами, ніж ті, що оточували мене досі. Я цінувала всі добрі риси місіс Фейрфакс та Аделі, але вірила в існування іншої, діяльнішої доброти і палко прагнула побачити те, в що я вірила.
Хто мене за це ганитиме? Безперечно, знайдеться багато таких, що скажуть: усе їй недогода. Але що я могла вдіяти? Неспокій глибоко корінився в моїй натурі і часом завдавав мені страждання. Тоді моєю єдиною розрадою було ходити туди й сюди тихим і безлюдним коридором третього поверху і споглядати ті яскраві видива, що один по одному поставали в моїй уяві; я почувала, як у моєму розтривоженому серці наростає радісне хвилювання, сповнюючи його життям. І — то була моя найбільша втіха — слухала ту нескінченну розповідь, що її створювала моя уява, без кінця вплітаючи в неї все нові й нові події, палкі пориви й почуття — одне слово, все те, чого я жадала й чого мені бракувало в моєму нинішньому існуванні.
Кажуть, що людину повинно вдовольняти спокійне життя, але це не так: їй потрібна діяльність, і, якщо її позбавлено цього, вона її собі придумує. Мільйони людей приречені на ще одноманітніше існування, ніж я, і ці мільйони безмовно бунтують проти своєї долі. Ніхто не знає, скільки таких бунтів, крім політичних, назріває в глибинах буденного життя. Жінки взагалі вважаються спокійними, проте жінки відчувають так само, як і чоловіки, вони мають ту саму потребу виявляти свої здібності і шукають поля діяльності так само, як і їхні побратими чоловіки, вони страждають від суворих обмежень та застарілих звичаїв так само, як чоловіки страждали б на їхньому місці. Отож дуже вузьку думку висловлює привілейована стать, заявляючи, що жіноцтву лишається тільки пекти пудинги, плести панчохи, грати на роялі та вишивати сумочки. Нерозважно ганити або висміювати жінок, якщо вони намагаються робити або вивчати щось більше, ніж те, що визначено звичаєм для їхньої статі.