— А звідки брали сюжети?
— З голови.
— З тієї, що я оце бачу на ваших плечах?
— Так, сер.
— А чи знайдуться в ній іще подібні думки?
— Гадаю, що так, вірніше, сподіваюсь. Він знов розклав перед собою малюнки і почав удруге їх розглядати.
Поки він отак зайнятий, читачу, я тобі розкажу, що то за картини. Та найперше я повинна остерегти тебе, що в них немає нічого визначного. Сюжети справді постали в моїй уяві, я їх побачила своїм внутрішнім зором і спробувала відбити на папері. Вони були дуже яскраві, та моя рука не змогла підтримати уяву — в усякому разі, вона спромоглася лише на блідий відбиток того, що я уявляла.
Малюнки були намальовані аквареллю. На першому низькі й синювато-багряні хмари зависли над розбурханим морем; вся далина губилась у півтемряві, чіткіше проступав тільки передній план, тобто найближчі вали; суходолу зовсім не було видно. Один-однісінький промінь рельєфно вихоплював обриси напівзатопленої щогли, на якій сидів баклан, темний, великий, із забризканими піною крилами; в дзьобі він тримав золотий браслет, оздоблений коштовними каменями, що його я зобразила такими яскравими фарбами, які тільки змогла дати мені моя палітра, і так чітко, як тільки дозволяв мій олівець. Під щоглою з птахом крізь зелену воду проглядало тіло потопельниці; з усього тіла чітко видніла тільки гарна рука, з якої змито або здерто браслета.
На передньому плані другої картини здіймалася вершина пагорба, де вітер хилив траву й гнав листя. А поза нею і над нею розкинулась темно-синя, — як буває смерком, — просторінь неба. На тлі неба з-за пагорба видніла до пояса постать жінки, подана в таких туманних і м'яких барвах, які я тільки спромоглася дібрати. Затьмарене чоло увінчувала зірка, риси обличчя проглядали мов крізь імлу: темні очі дико блищали, коси тіняво спадали на плечі, ніби розірвана бурею чи блискавкою темна хмара. На шию лягав подібний до місячного сяйва блідий відблиск; цей відблиск осявав і низку прозорих хмарок, з-поміж яких уставала ця Вечірня Зоря.
На третій картині айсберговий шпиль стримів у полярне зимове небо. Північне сяйво густо повистромлювало свої туманні списи над обрієм. Це було далеке тло, а на передньому плані вимальовувалася прихилена до айсберга велетенська голова. Дві прозорі руки тримали перед обличчям чорний серпанок, крізь який проглядало тільки чоло, безкровне, біле як кістка, та запале око, пильне, бездумне, із застиглим розпачем. А над скронями в складках чорного тюрбана, хистке і прозоре, наче хмарина, світилося півколо білого полум'я, оправлене зловісними криваво-червоними спалахами. Цей блідий півмісяць був «Подобою царської корони», а те, що він увінчував, — «Формою, позбавленою форми ».
— Скажіть, ви були щасливі, коли малювали ці картини? — раптом запитав містер Рочестер.
— Так, сер, щаслива: я була заглиблена в роботу. Одне слово, малюючи їх, я переживала дуже велику радість.
— Щось це мені небагато з'ясовує. Коли вірити вашій розповіді, ви зазнали дуже мало радості в житті. Гадаю, що ви просто перебували в фантастичному світі художника, добираючи всі оці дивні образи і барви. І скільки ви сиділи над ними щодня?
— Я не мала ніякої іншої роботи, адже були канікули, тож сиділа над ними зранку й до обіду, від обіду до вечора — довгі літні дні ще дужче мене підохочували сидіти.
— І ви були задоволені наслідками своєї ретельної праці?
— Анітрохи. Мене мучила розбіжність між задумом і витвором рук. В усякому разі, я уявила собі таке, чого потім не спромоглася зобразити на папері.
— Це не зовсім так: ви впіймали тінь своєї думки, але, мабуть, не більше. Вам
забракло хисту й знань митця, щоб передати її повністю, проте мушу зауважити: як на школярку, то малюнки дуже своєрідні. Сюжети, щоправда, взяті з казок. Але ті очі, що у Вечірньої Зорі, ви десь, певно, бачили уві сні. Як це вони у вас вийшли такі ясні й зовсім не блискучі? Так, наче зоря, що над ними, загасила їхній блиск. Що таїть у собі оця їхня сувора глибінь? Хто навчив вас малювати вітер? Ось тут відчувається, що він дме високо в небі, а не тільки на вершині пагорба. А де ви бачили Латмос? Бо це таки Латмос! Нате, заберіть ваші малюнки.
Щойно я зав'язала шнурочки на папці, як він, зиркнувши на свій годинник, сказав напрямки:
— Що ви собі думаєте, міс Ейр? Уже дев'ята година, а Адель іще не спить. Забирайте її мерщій в ліжко.
Перше ніж залишити кімнату, Адель підійшла й поцілувала його. Він терпляче витримав ці пестощі, однак, видно, вони його не дуже зворушили: навіть Пілот, мабуть, повівся б привітніше.
— А тепер побажаю всім вам на добраніч, — мовив він, змахнувши рукою в напрямку дверей, на знак того, що стомився од нашого товариства і відпускає нас. Місіс Фейрфакс згорнула своє плетиво, я забрала свою папку, ми йому вклонилися — він холодно кивнув нам у відповідь — і вийшли з кімнати.
— А ви казали, місіс Фейрфакс, що містер Рочестер нічим не особливий, — зауважила я, коли, поклавши Адель у ліжко, знов зайшла до її кімнати.
— Що ж у ньому особливого?
— Мені здається, він дуже примхливий і крутий на вдачу.
— Атож, новій людині він видається саме таким, та я вже звикла до його манер і ніколи над цим не задумуюсь, та коли в нього і є якісь особливості у вдачі, то їх можна вибачити.
— Чому?
— Почасти тому, що такий він уже є, — а ніхто з нас не може змінити своєї вдачі, — а почасти й тому, що у нього в голові всякі болісні думи, що, певна річ, мучать його і виводять з рівноваги.
— Які саме?
— Найперше родинні клопоти.
— Таж у нього немає родини.
— Тепер немає, а колись була... вірніше, були родичі. Кілька років тому він утратив старшого брата.
— Старшого брата?
— Так. Наш містер Рочестер не так давно володіє цим маєтком — всього дев'ять років.
— Дев'ять років — це вже тривалий час. Чи ж він так любив свого брата, що й досі по ньому горює?
— Та... мабуть, ні. Між ними завжди були якісь непорозуміння. Містер Роланд Рочестер повівся не зовсім справедливо з містером Едвардом і, мабуть, підбурив проти нього батька. Старий любив гроші і прагнув утримати родинну власність цілою: він не хотів ділити маєтку й водночас бажав, щоб містер Едвард був теж багатий, щоб не применшувати слави Рочестерів; щойно містер Едвард досяг повноліття, як старий затіяв одну справу, що спричинилася до великого зла. Старий містер Рочестер і містер Роланд, домовившись між собою, поставили містера Едварда у важке становище, яке, однак, давало тому багатство. Подробиць я й досі не знаю, проте його душа не витерпіла наготованих йому страждань. А він не вибачив їм: порвав із родиною і багато років блукав світом мов неприкаяний. Не пам'ятаю випадку, щоб він прожив у Торнфілді бодай цілих два тижні, відколи брат умер без заповіту і він став хазяїном маєтку. І не дивно, що він тікає зі старого дому.
— А чого він має з нього тікати?
— Мабуть, він здається йому дуже похмурим.
Відповідь була ухильна, — мені б хотілось, щоб місіс Фейрфакс висловлювалась ясніше, але вона або не могла, або ж не хотіла розводитися про муки містера Рочестера та їх причини. Казала, що вони й для неї самої таємниця і що вона тільки про дещо здогадується. Було очевидно, що вона хотіла припинити розмову на цю тему, і я покинула розпитувати її.
РОЗДІЛ XIV
Протягом кількох наступних днів я не часто бачила містера Рочестера. Ранками він був зайнятий, а після полудня його навідували джентльмени з Мілкота або з сусідніх маєтків і частенько лишались обідати. Коли нога вже дозволила йому сісти на коня, він багато їздив верхи, видно, робив візити у відповідь, бо звичайно повертався тільки пізно ввечері.
За цей час він навіть Адель рідко кликав до себе, а мої з ним стосунки обмежувались випадковими зустрічами в холі, на сходах або ж у коридорі, коли він часом проминав мене з байдужним гордовитим виглядом, лиш неуважно кивнувши або холодно глянувши, а іншим разом чемно вклонявся з приємною усмішкою. Я не ображалася за несталість його настрою, бо бачила, що не маю нічого спільного з цими перемінами. На це були зовсім інші, не пов'язані зі мною причини. Якось у нього зібралося на обід товариство, і він прислав по мою папку. Певна річ, щоб показати мої малюнки. Гості поїхали рано, — на якісь громадські збори в Мілкоті, як мені сказала місіс Фейрфакс, — а що вечір видався дощовий та холодний, містер Рочестер з ними не поїхав. Тільки-но вони відбули, як він подзвонив, звелівши мені з Аделлю зійти вниз. Я причесала й одягла дитину, сама ж тільки оглянула себе в дзеркалі, — я була вбрана, як квакерка, просто й скромно, і нічого не треба було змінювати, в тому числі й гладенько зачесаних кіс. Тож ми пішли вниз. Дорогою Адель цікавило одне: прибув чи не прибув урешті її petit coffre, його й досі не отримано — видно, щось десь переплутали. Цього разу її сподівання здійснилися: увійшовши до їдальні, ми побачили на столі картонну коробку. Вона впізнала її одразу, підбігла до столу й вигукнула: