Гості мали приїхати у четвер, годині о шостій, саме на обід. І до їхнього приїзду мені не було коли літати думками в хмарах. Я була весела й моторна, як усі, хіба що відставала у веселості від Аделі. Правда, коли-не-коли щось холодило мою радість і мимоволі відкидало мене в царство сумнівів, здогадів і неясних передчуттів. Це бувало, коли мені траплялося бачити, як двері перед сходами на третій поверх (останнім часом їх тримали на замку) помалу відчиняються і з них в накрохмаленому чіпці, білому фартусі та хустині виходить Ґрейс Пул, як вона у своїх повстяних капцях нечутно ступає по ґалереї, як заглядає у спальні, де все перевернуто догори дном, і, спиняючись то тут, то там, дає поради жінкам, чим найкраще протирати камінні ґрати, чистити мармурові полиці чи виводити плями на шпалерах, а тоді йде далі. Отак раз на день вона сходила на кухню, обідала, викурювала невеличку люлечку і з кухлем портеру в руках ішла назад, щоб зігріти душу в своєму похмурому відлюдному барлозі. Тільки одну годину з двадцяти чотирьох бувала вона внизу із слугами, а решту часу сиділа й шила нагорі, у низькій кімнаті
з дубовими шпалерами. А може, ще й сміялася сама до себе своїм моторошним сміхом — одним одна, як в'язень у тюрмі.
Найдивовижніше було те, що жодна душа в домі, крім мене, не зважала на неї й не дивувалася з її звичок, ніхто не пліткував про її становище і службу, ніхто не співчував її самотині й відлюдкуватості. Лише раз я ненароком підслухала уривок розмови між Лі та однією із жінок-поденниць. Десь, певне, мова зайшла в них про Ґрейс. Лі сказала щось, чого я не дочула, а жінка зауважила:
— Мабуть, їй добре платять?
— Так, — сказала Лі. — Я б сама хотіла мати стільки. Я не нарікаю на свою платню, ні — в Торнфілді платять по-божому, тільки ж я не дістаю й п'ятої частини того, що платять Ґрейс Пул. Вона відкладає гроші — що три місяці їздить до Мілкота в банк. Мене не здивує, якщо, пішовши звідси, вона зможе жити на ці гроші, бо зібрала їх таки чимало. Та вона, певне, звикла до місця. До того ж їй іще нема й сорока, а з її здоров'ям ніяка робота їй не страшна. Сидіти згорнувши руки їй ще рано.
— Вона, мабуть, дуже старанна? — спитала жінка.
— 0!.. Вона своє діло знає... і краще, ніж будь-хто, — значуще сказала Лі. — Тільки ж не кожний пішов би на це... хоч би як йому платили.
— Та воно так, — була відповідь. — Дивно тільки, невже господар...
Жінка хотіла була казати далі, аж тут Лі побачила мене і штовхнула її ліктем.
— А вона хіба не знає? — пошепки спитала поденниця.
Лі хитнула головою, і балачка, звісно, урвалася. З того всього я зробила висновок:
у Торнфілді є якась таємниця, і мене свідомо вилучили з числа тих, що її знають.
Надійшов четвер. Ще звечора все було готове до приїзду гостей: розстелено килими, повішено запони, ліжка застелено білосніжними укривалами, розставлено все, що треба, на туалетних столиках, протерто меблі, поставлено у вази квіти. І спальні, і вітальні стали ще пишнішими, ще світлішими.
Причепурили й залу. Старий різьблений годинник, східці й поруччя було вичищено так, що вони блищали, як дзеркало. В їдальні на буфеті мінився срібний посуд. У вітальні й будуарі по всіх кутках стояли вазони.
Вечоріло. Місіс Фейрфакс убралася в свою найкращу чорну атласну сукню, наділа рукавички й почепила золотий годинник: вона мала зустрічати гостей, розводити дам по кімнатах і таке інше. Вбрали й Адель, хоч я й сумнівалася, що її покажуть гостям, принаймні того дня. Проте, щоб потішити дівчинку, я дозволила Софі одягнути її в коротеньку пишну муслінову суконьку. Мені ж не було потреби міняти одяг. Я не збиралася покидати свій притулок — класну кімнату. В цей тривожний час вона стала для мене ніби захистком.
Стояв теплий ясний весняний день, один із тих днів наприкінці березня або на початку квітня, які зі своїм щедрим сонячним сяйвом встають над землею, як вістуни літа. Хоч він наближався до кінця, вечір був теплий, і я сиділа в класі з шитвом край відчиненого вікна.
Зашелестівши своєю святковою сукнею, зайшла місіс Фейрфакс.
— Довгенько їдуть, — сказала вона. — Добре, що я замовила обід на сьому, а не на шосту, як казав містер Рочестер, бо шоста вже минула, а їх усе нема. Я послала Джона до брами виглядати їх. Звідти далеко видно шлях на Мілкот. — Добра пані підійшла до вікна. — Онде він, — сказала вона і гукнула вниз:— Агов, Джоне, які новини?
— Їдуть, пані, — відповів той. — За десять хвилин будуть тут.
Адель враз підскочила до вікна. Я й собі підійшла, тільки стала так, щоб, невидима за фіранкою, могла все бачити.
Джоновим десятьом хвилинам не було кінця, аж нарешті ми таки почули перестук коліс. Тоді побачили чотирьох вершників, що мчали чвалом, а за ними дві відкриті карети. Над каретами маяли серпанки й коливалися пера. Двоє вершників були молоді елеґантні добродії, третій — містер Рочестер на своєму гарному жеребці Мезрурі. Поруч із ним їхала молода дівчина. Вони були перша пара кавалькади. Попереду біг Пілот. Лілова амазонка дівчини мало не замітала землю, її серпанком метляв вітер, а на плечі разом із складками прозорого серпанку спадали її чорні-пречорні кучері.
— Міс Інґрем, — скрикнула місіс Фейрфакс і поспішила вниз на своє місце.
Дорога завертала за ріг будинку, і кавалькада зникла з очей. Адель почала
проситися вниз, та я взяла її на коліна й пояснила, що негарно виходити до тих дам ні тепер, ані пізніше, поки її не покличуть, що містер Рочестер розгнівається. Адель відразу заплакала й витерла сльози аж тоді, коли я вдала з себе сердиту. В холі чути було веселі голоси: низькі — чоловічі і дзвінкі — жіночі гармонійно зливалися, і все покривав звучний, хоч і не дуже гучний голос господаря Торнфілд-холу, який вітав шляхетне товариство під своїм дахом. Далі ми почули тихий веселий сміх і кроки на сходах та в коридорі. Десь стукали двері, потім настала тиша.
— Вони переодягаються, — сказала, зітхнувши, Адель, яка уважно прислухалася до кожного звуку. — Коли я жила з мамою і в неї бували гості, мені дозволяли ходити з дамами до вітальні та до їхніх кімнат. Я частенько дивилася, як покоївки одягали та зачісували їх, і це було дуже цікаво. У них є чого навчитися.
— Може, ти хочеш їсти, Адель?
— О так, мадемуазель! Ось уже п'ять чи шість годин, як ми нічого не їли.
— Гаразд, поки дами у своїх кімнатах, я піду вниз і пошукаю чогось попоїсти.
Я крадькома шмигнула зі свого захистку і чорним ходом пройшла просто до кухні. А тут кипіло й шкварчало! Суп і риба скоро мали бути готові, і куховарка поралася біля плити така збуджена, аж страшно ставало, що от-от загориться й вона. У челядні коло вогню сиділо два кучери й три камердинери. Покоївки, мабуть, були коло своїх господинь. Скрізь сновигали найняті в Мілкоті слуги. Поминувши цей гармидер, я пройшла до комори, взяла холодну смажену курку, хліб, кілька солодких пиріжків, дві-три тарілки, ножі й виделки і з цією здобиччю хутенько побігла назад. Я вже опинилась у коридорі й саме зачиняла за собою двері з чорного ходу, як жвавий гомін голосів у спальнях дав мені знати, що дами збираються вийти зі своїх покоїв. До класної кімнати треба було йти повз їхні двері, а що я не хотіла навертатися їм на очі зі своєю ношею, то спинилася, бо тут, у коридорі, не було вікна, і тепер, коли сіло сонце, зробилось геть темно.
З кімнат легко, весело й безтурботно одна по одній почали з'являтися тимчасові мешканки, їхній одяг світився й поблискував у сутінку. На якусь хвилю вони збилися купкою на другому кінці коридора й неголосно перемовлялися короткими фразами. Весь цей табунець зійшов униз сходами тихо й нечутно, як скочуються з пагорба хвилі туману. Мені здалося, що таких елеґантних жінок я ще зроду не бачила. Адель підглядала через шпарку в прихилених дверях.
— Які гарні дами! — скрикнула вона. — Як мені хочеться піти до них! Чи не пошле містер Рочестер по нас після обіду? Як ви гадаєте?
— Мабуть, що ні. Містер Рочестер має інший клопіт. Кинь сьогодні думати про дам. Може, побачиш їх завтра. А ось твій обід.