— Міс Джейн, скидайте мерщій фартуха! Що ви там робите? Ви сьогодні вмивались? Перш ніж відповісти, я знов шарпнула раму, бо дуже хотіла нагодувати пташку; рама подалась, я насипала крихот на кам'яному карнизі й на вишневій гілці і, зачинивши вікно, відповіла:
— Ні, Бесі, я щойно скінчила витирати порох.
— Ото мені морока з цією нетіпахою! А що ви там робили зараз? Чого ви така червона? Знов замишляєте якусь капость? Для чого ви одчиняли вікно? Відповідати мені, хвалити Бога, не довелося: Бесі, видно, було ніколи вислуховувати мої пояснення; вона потягла мене до умивальника, немилосердно, хоч, на щастя, швидко, вишарувала мені руки й лице водою, милом та цупким рушником, пригладила моє волосся жорсткою щіткою, стягла з мене фартуха, хутенько вивела на площадку сходів і наказала зійти вниз, бо мене кличуть до їдальні.
Я хотіла була запитати, хто мене кличе і чи місіс Рід теж там, та Бесі вже метнулась назад у дитячу кімнату й зачинила за собою двері. Тож я почала поволі спускатися сходами. Вже майже три місяці місіс Рід не кликала мене до себе; я цілими днями сиділа в дитячій кімнаті, а до їдальні й вітальні боялася навіть заходити.
Я ввійшла до порожнього передпокою і, тремтячи від страху, зупинилася перед дверима їдаленьки. Яку жалюгідну боягузку зробив із мене в ті дні страх перед несправедливим покаранням! Я боялася і повернутись до дитячої кімнати, і ввійти до їдальні; хвилин десять я нерішуче
топталася під дверима й наважилась їх відчинити, лише коли в їдальні голосно задзеленчав дзвінок.
«Хто б це міг мене кликати? — питала я себе, намагаючись обома руками повернути тугу дверну ручку, що не піддавалася моїм зусиллям. — Кого я побачу в їдальні, крім тітки Рід? Чоловіка чи жінку?»
Ручка нарешті повернулась, двері розчинились; ступивши досередини й зробивши низький реверанс, я звела очі на... чорну колону — такою, принаймні на перший погляд, видалась мені пряма, тонка, вбрана в чорне постать, що височіла на килимку перед каміном; насуплене лице було схоже на кам'яну маску, яка вінчала ту колону, мов капітель.
Місіс Рід сиділа на своєму звичайному місці біля каміна. Вона показала мені рукою, щоб я підійшла ближче, і так відрекомендувала мене камінному незнайомцеві:
— Оце й є ота дівчинка, про яку я вам писала.
Він — бо то був чоловік — повільно повернув до мене голову і, втупивши в мене свої гострі очі, що поблискували з-під кострубатих брів, поважно мовив:
— Вона дуже мала. Скільки їй років?
— Десять.
— Невже? — сказав він недовірливо, не зводячи з мене очей, а потім запитав: — Як тебе звати, дівчинко?
— Джейн Ейр, сер.
Проказавши ці слова, я глянула на нього. Він видався мені височенним, але ж сама я була тоді дуже мала; обличчя він мав широке, таке ж холодне й суворе, як уся його постать.
— Скажи, Джейн Ейр, а ти слухняна дитина?
На це запитання я не могла відповісти «так», бо той маленький світ, в якому я жила, був про це протилежної думки, і я мовчала. Місіс Рід відповіла за мене; багатозначно похитавши головою, вона сказала:
— Чим менше говорити про це, тим краще, містере Броклґерст.
— Мені дуже прикро таке чути! Доведеться з нею про дещо поговорити, — і, зігнувши свою рівну постать під прямим кутом, містер Броклґерст сів у крісло навпроти місіс Рід. — Підійди-но сюди, — мовив він.
Я ступила на килимок; він поставив мене прямо перед собою. Яке він мав обличчя! Тепер, коли воно було майже на одному рівні з моїм, я виразно його бачила: величезний ніс, рот до вух, з рота стирчать довгі зуби!
— Нічого немає прикрішого, як дивитись на неслухняну дитину, — почав він, — а надто на неслухняну дівчинку. Ти знаєш, куди потрапляють грішники після смерті?
— Вони потрапляють до пекла, — відповіла я завченою фразою.
— А що таке пекло? Ти можеш мені пояснити?
— Яма, повна вогню.
— А хіба тобі б хотілося упасти в цю яму й вічно горіти там?
— Ні, сер.
— А що ти повинна робити, щоб не потрапити туди? Я на хвилинку замислилась, а потім бовкнула:
— Я повинна бути здорова, щоб не вмерти.
— А хіба твоє здоров'я в твоїх руках? Діти, менші од тебе, вмирають щодня. Всього кілька днів тому я поховав п'ятирічну дитину, добру дитину: її душа тепер на небі. Боюсь, що про тебе цього не можна буде сказати, якщо Бог покличе тебе до себе.
Я не сміла перечити йому і тільки зітхнула, дивлячись на його ножиська, які він простяг на килимку, — мені хотілося втекти від нього світ за очі.
— Сподіваюсь, це зітхання виходить із самісінького серця і ти каєшся з того, що завдала стільки прикростей своїй добродійниці.
«Добродійниця! Добродійниця! — подумала я. — Всі величають місіс Рід моєю добродійницею. Якщо воно насправді так, то добродійниця — це дуже погана людина».
— А ти проказуєш молитви вранці і перед сном? — допитувався він далі.
— Так, сер.
— А Біблію читаєш?
— Іноді читаю.
— З утіхою? Ти любиш Біблію?
— Я люблю «Об'явлення Івана Богослова», і книгу пророка Даниїла, і «Книгу буття», і про Самуїла, і про Йова, і про Йону...
— А псалми? Я сподіваюся, ти їх теж любиш?
— Ні, сер.
— Ні? О, який жах! У мене є хлопчик, він менший за тебе, а вже знає напам'ять шість псалмів; коли його спитати, чого б йому дужче хотілося — з'їсти пряника чи вивчити напам'ять вірша з псалтиря, він відповідає:
«Вірша! Адже ангели співають псалми! А я хочу бути маленьким ангелом уже на землі», — і він дістає аж два пряники у винагороду за свою побожність.
— Псалми не цікаві, — зауважила я.
— Це свідчить про те, що в тебе недобре серце, і ти повинна благати Бога, щоб він змінив його: забрав твоє кам'яне і дав тобі людське — нове, чисте.
Я вже хотіла була запитати, як робитиметься ота заміна, але тут втрутилася місіс Рід, звеліла мені сісти й сама повела далі мову:
— Містере Броклґерст! У листі, якого я послала вам три тижні тому, я, здається, писала, що вдача й нахили в цієї дівчинки не зовсім такі, як мені б хотілося. Тож якщо ви приймете її до Ловудської школи, я б дуже просила вас, щоб директриса і вчительки не спускали її з ока і ввесь час пам'ятали про найгіршу її ваду —
схильність до облудності й брехні. Я навмисне кажу це при тобі, Джейн, щоб ти не спробувала дурити містера Броклґерста.
Недарма я боялася й не любила місіс Рід! Вона завжди так жорстоко мене ображала! Я завжди почувала себе недобре в її присутності. Хоч би як слухняно виконувала я її накази, хоч би як силкувалася їй догодити, всі мої старання були марні, і мені доводилось вислуховувати отакі-от прикрі слова. І тепер це звинувачення, кинуте мені при чужій людині, образило мене до глибини душі. Я невиразно усвідомлювала, що вона хоче позбавити мене надій на нове життя, яке для мене призначила; я відчула, хоч і не змогла б того висловити, що вона всіває мою подальшу путь зернами відрази й неласки. Я бачила, що вже обернулась в очах містера Броклґерста на нещиру, примхливу дитину. Але що могла я вдіяти, аби зняти з себе несправедливе звинувачення?
«Мабуть-таки, нічого», — подумала я, насилу стримуючи ридання, й швидко витерла сльози, що свідчили про мою муку й безсилля.
— Облудність — це справді прикра вада у дитини, — мовив містер Броклґерст. — Від неї недалеко до брехні, а всі брехуни кипітимуть в озері з вогню й сірки. Та ви не турбуйтеся, місіс Рід: її добре пильнуватимуть; я вже поговорю з міс Темпл і вчительками.
— Я б хотіла, щоб її виховували відповідно до її становища, — вела далі моя добродійниця, — зробили її покірною й працьовитою, що ж до канікул, то нехай вона, з вашої ласки, завжди проводить їх у Ловуді.