— Ваші рішення дуже розважливі, пані, — відказав містер Броклґерст. — Покірливість — це якраз та християнська чеснота, яка найбільше личить ученицям Ловуда. Отож я вимагаю, щоб вихованню цієї чесноти приділялась особлива увага. Я вже давно шукаю способу, як краще приборкувати у вихованок марне почуття гордині, і ось тільки цими днями дістав приємний доказ мого успіху. Моя друга дочка Авґуста побувала з матір'ю в школі; приїхавши додому, вона вигукнула: «Любий тату! Які тихі й скромні дівчатка в Ловуді! Зачесане за вуха волосся, довгі фартухи. А полотняні торбинки поверх суконь — таж вони майже нічим не відрізняються від дітей бідняків! А як вони витріщились на моє й мамине вбрання! Так, наче зроду не бачили шовкової сукні».
— Я цілком схвалюю ваші порядки, — сказала місіс Рід. — Хай би я навіть об'їздила всю Англію, і то навряд чи знайшла б більш підхожу школу для такої дитини, як Джейн Ейр. Основне — суворість, любий містере Броклґерст: я завжди і всюди за суворість.
— Авжеж, пані, суворість — це найперша з християнських засад. У Ловуді ми її дотримуємось в усьому: простий харч, строгий одяг, скромні помешкання, невибагливість і працьовитість — такі звичаї цього дому та його мешканців.
— І ви маєте слушність, сер. Отже, чи можу я сподіватись, що цю дитину буде взято ученицею до Ловуда і виховано відповідно до її становища і здібностей?
— Можете, пані: їй буде надано притулок в цій теплиці вибраних паростків, і я сподіваюсь, що вона буде вдячна за такий високий привілей.
— Тоді я пришлю її якомога швидше, містере Броклґерст, бо, запевняю вас, мені не терпиться збутись відповідальності, що вже зробилася дуже обтяжлива.
— Авжеж, авжеж, пані! А зараз я з вами попрощаюсь. Я повернуся до Броклґерст-холу за тиждень або й два: вікарій, мій добрий приятель, не відпустить мене раніше. Але я повідомлю міс Темпл, що до неї має прибути нова дівчинка, щоб не було ніяких труднощів з її прийняттям. До побачення.
— Бувайте здорові, містере Броклґерст. Перекажіть від мене вітання місіс і міс Броклґерст, Авґусті й Теодорі, а також містерові Броутону Броклґерсту.
— З приємністю, пані. А ти, дівчинко, візьми ось цю книжечку під назвою «Супутник дитини». Читай її з молитвою, особливо «Розповідь про страшну й наглу смерть Марти Дж., неслухняної дівчинки, схильної до брехні та ошуканства».
З цими словами містер Броклґерст тицьнув мені в руку тоненьку брошурку в цупкій обкладинці, подзвонив, щоб йому подали екіпаж, і поїхав.
Місіс Рід і я лишились удвох. Кілька хвилин збігло в мовчанці: вона шила, я спостерігала. Місіс Рід було тоді років тридцять шість — тридцять сім; це була кремезна жінка, з широкими плечима й сильними руками, невисока й повна, однак не надто гладка; вона мала широке лице з міцною й важкою нижньою щелепою, низьке чоло, масивне випнуте підборіддя та доволі правильні рот і ніс; під світлими бровами поблискували очі, що не світилися жалощами; шкіру вона мала смагляву й матову, а волосся майже льняне. Була вона дужа й на здоров'я не нарікала — хвороба й близько не підступалась до неї. Вона вправно й розумно порядкувала в Ґейтсхеді, цупко тримаючи в руках домашнє господарство й орендарів, тільки діти часом нехтували її владою й сміялися з неї. Одягалась вона добре і зі смаком добирала вбрання.
Сидячи на стільчику за кілька кроків од її крісла, я розглядала її постать та риси обличчя. В руці я тримала трактат, де йшлося про наглу смерть брехухи — оповідь, що на неї було звернено мою увагу, мала служити мені пересторогою. Сцена, що оце відбулася, наклеп, зведений на мене перед містером Броклґерстом, весь зміст їхньої розмови — все це було свіжою кривавою раною, що ятрилась у моїй душі. Кожне їхнє слово болісно відлунювало в моїм серці, і в мені кипіли образа й обурення.
Місіс Рід підвела голову від шитва, її очі зустрілися з моїми, і тієї ж миті пальці зупинили свої спритні рухи.
— Іди звідси, повертайся в дитячу кімнату, — наказала вона.
Може, мій погляд чи щось інше видалось їй образливим, бо вона проказала ці слова з сильним, хоча й стримуваним роздратуванням. Я встала, рушила до дверей і, враз повернувши назад, попрямувала через усю кімнату до вікна, а відтак підступилася до неї.
Я мусила говорити: мене безжально придавлено, і я повинна була повстати. Але як?
Яка ж у мене сила, щоб відповісти на удар моєму супротивникові? Я зібрала всю свою снагу й кинула їй таку фразу:
— Я не облудна! Якби я була облудна, то сказала б, що люблю вас, але я, навпаки, кажу, що ви мені осоружні більше од усіх на світі, крім Джона Ріда. А оцю книжку про брехуху можете подарувати своїй Джорджіані — то вона бреше, а не я!
Руки місіс Рід все ще нерухомо лежали на шитві, вона й далі не зводила з мене крижаного погляду.
— Що ти ще хочеш сказати? — спитала вона, ніби звертаючись до дорослого супротивника, а не до дитини.
Отой її погляд, отой голос розворушили всю мою неприязнь до неї. Тіпаючись від голови до ніг, пойнята непогамовним хвилюванням, я вела далі:
— Я рада, що ви мені не рідна тітка. І я вас довіку не назву більше тіткою. Я ніколи не приїду до вас у гості, коли виросту, а коли хто спитає мене, чи я вас любила та як ви обходились зі мною, то я відповім, що мені гидко згадувати про вас і що ви ставились до мене несправедливо і жорстоко.
— Як ти смієш таке говорити, Джейн Ейр?
— Як я смію, місіс Рід? Ще й питаєте! Смію, бо це правда. Гадаєте, я черства,
запекла і можу жити без любові та ласки? Ні, я не можу так жити, — вам же бракує жалощів. Я не забуду, як ви тоді штовхнули мене, брутально, з усієї сили штовхнули в червону кімнату й замкнули двері на ключ, довіку не забуду! Адже я тоді була на смерть перелякана й кричала, душачись від плачу: «Згляньтеся! Згляньтеся на мене, тітонько Рід!» Ви покарали мене за те, що ваш поганий син ні за що мене вдарив і звалив з ніг. Хоч би хто мене спитав, я кожному розповім, як усе було. Люди мають вас за добру жінку, але ви лиха, у вас жорстоке серце. Сама ви брехуха! Ще не встигла я скінчити, як душу мою почало сповнювати дивне, ще не відоме мені почуття свободи й радощів. Неначе порвались невидимі пута і я несподівано вирвалась на волю. Те почуття постало не без причини: місіс Рід виглядала наляканою, шитво сповзло з її колін додолу, вона зняла руки догори, захитавшись туди й сюди, обличчя їй скривилося, здавалося, вона от-от заплаче.
— Ти помиляєшся, Джейн... Та що це з тобою? Чом ти так несамовито трусишся? Може, вип'єш води?
— Ні, місіс Рід.
— Може, тобі ще чого треба, Джейн? Повір моєму слову, я бажаю бути твоїм другом.
— Хто б говорив! Ви сказали містерові Броклґерсту, що я лиха й брехлива, а я всім у Ловуді розкажу, яка ви насправді і що мені вчинили.
— Джейн, ти нічого не тямиш у цих речах: дитячі вади треба виправляти.
— Я не брехуха! — дико закричала я.
— Яка ти справді шалена, Джейн. А зараз іди назад до дитячої кімнати, люба моя, полеж трохи...
— Я вам не люба і не збираюсь лягати. Відвозьте мене швидше до школи, місіс Рід, мені далі несила у вас жити.
— Мені треба й справді скоріше відвезти її до школи, — промимрила місіс Рід і, зібравши своє шитво, квапливо вийшла з кімнати.
Я лишилась сама — переможцем на бойовищі. Це була моя найзапекліша битва і перша здобута мною перемога; хвилинку я стояла на килимку, де недавно стояв містер Броклґерст, і тішилась самотністю переможця. Спочатку я усміхалася сама до себе і почувала незвичне піднесення, але моя злорадість згасла так само хутко, як і стихло несамовите калатання серця. Дитина не може боротися зі старшими, як боролась я, не може дати волю лютим почуттям, як я дала волю своїм, не відчувши потім докорів сумління, не схаменувшись. Степ, охоплений бурхливим, всежерущим полум'ям, міг би правити за образ моєї душі, коли я кидала місіс Рід звинувачення й погрози; той самий степ, чорний, випалений по тому, як полум'я вже згасло, міг би уособлювати мій подальший душевний стан, коли, поміркувавши півгодини на самоті, я збагнула шаленство моєї поведінки і як тяжко бути ненависною для когось і ненавидіти.
Вперше в житті я скуштувала помсти: коли я нею впивалася, вона здавалася мені запашним трунком, але металевий, їдкий присмак, що лишився після неї, нагадував отруту. Я б охоче пішла оце зараз і попросила пробачення у місіс Рід, однак знала почасти з досвіду, а почасти й підсвідомо, що вона відштовхнула б мене з подвійною зневагою і в мені знов розворушилися б бунтівні поривання.