— Послухай, Діано, — мовила одна дівчина, відриваючись від книжки. — Франц і старий Даніель удвох ночують в одній кімнаті. Франц розповідає сон, з якого він прокинувся страшенно переляканий. Ось послухай!
І тихим голосом вона прочитала щось, з чого я не зрозуміла жодного слова; це була незнайома мені мова — не французька й не латинська. Може, це була грецька, а може, й німецька — цього я не могла сказати напевно.
— Сильно написано, — мовила вона, скінчивши читати. — Мені дуже подобається.
Друга дівчина, котра підвела голову, щоб послухати сестру, повторила, дивлячись у вогонь, рядок із прочитаного сестрою. Згодом я дізналася, що то була за книжка та якою мовою, тим-то я процитую цей рядок. Але коли я почула його вперше, він здався мені металевим брязканням, позбавленим будь-якого значення.
— «Da trat hervor Einer, anzusehen wie die Sternennacht. Добре! Добре! — вигукнула вона, і її темні глибокі очі заблищали. — Бач, як гарно змальований похмурий і могутній архангел! Цей рядок вартий сотні пишномовних сторінок. «Ich wage die Gedanken in der Schale meines Zornes und die Werke mit dem Gewichte meines Grimms». Мені дуже подобається! І обидві знов замовкли.
— Невже є така земля, де отак балакають? — запитала стара, підводячи голову від плетива.
— Авжеж, Анно, — ця країна набагато більша від Англії. Там розмовляють саме так.
— Що ж, тоді я просто не доберу, як вони розуміють одне одного. Але якби котрась із вас туди поїхала, то напевно б зрозуміла, про що вони говорять, еге?
— Звісно, ми б зрозуміли дещо, та тільки не все, бо ми не такі вже вчені, як ви про нас думаєте, Анно. Ми не розмовляємо по-німецькому й не можемо читати без словника.
— А яка вам з того користь?
— Ми думаємо колись викладати цю мову або ж принаймні, як то кажуть, її основи, і тоді ми зароблятимемо більше, ніж тепер.
— Може, й так, тільки кидайте свою науку, ви скільки вже сидите сьогодні.
— Воно й правда: я вже стомилась. А ти, Мері?
— Страх стомилася. Та й тяжко, зрештою, вивчати мову без учителя, за допомогою самого тільки словника.
— Еге ж, а надто таку мову, як німецька. Коли це вже Сент Джон прийде додому?
— Напевно, вже скоро: тепер якраз десята, — відповіла Мері, поглянувши на маленький золотий годинник, який вона витягла з-за пояса. — А дощ ллє як з відра. Анно, будь ласка, подивіться, чи не погас камін у вітальні.
— Ой дітоньки! — мовила вона. — Мені тяжко заходити в ту кімнату. То тепер така пустка — та ще в кутку стоїть це порожнє крісло.
Вона витерла очі фартухом; поважні обличчя дівчат геть посмутніли.
— Але тепер він у кращому світі, — провадила Анна. — Негоже жалкувати, що він покинув нас. Дай Боже кожному вмерти так само спокійно.
— Ви кажете, він ні разу не згадав про нас? — спитала старша дівчина.
— Ваш тато не мав часу, дітоньки: він помер за одну хвилину. Якось він трохи занедужав, але наче не страшно. Коли Сент Джон спитав, чи не викликати котрусь із вас, він тільки посміявся. А десь тижнів за два він поскаржився на голову, потім заснув і більше не прокинувся. І вже геть закляк, коли ваш брат зайшов до нього в кімнату. Ой дітоньки, такого, як він, вже не буде, бо ви й Сент Джон на вдачу зовсім не такі, як ті, що вже пішли від нас; щоправда, ваша матуся була така ж, як і ви, і теж дуже вчена. Ти викапана мати, Мері, а Діана більше схожа на батька. Мені дівчата здавалися такі схожі між собою, що я не могла збагнути, в чому стара служниця (літню жінку я вважала за служницю) добачала відміну. Обидві були стрункі й білолиці; в обох обличчя виказували і розум, і шляхетність. Одна, щоправда, мала волосся трохи темніше, ніж друга, і вони по-різному зачісувалися: світло-каштанове волосся Мері було гладенько зачесане й заплетене в коси, темніше Діанине спадало їй на плечі пишними кучерями. Годинник вибив десяту.
— Ви вже, напевно, зголодніли, — зауважила Анна. — Та й містер Сент Джон не відмовиться від вечері, коли прийде додому.
І вона заходилась коло вечері. Дівчата підвелися, вони, мабуть, лаштувалися перейти до вітальні. До цієї хвилини я дуже пильно роздивлялася їх; їхній вигляд і почута розмова збудили в мені таку гостру цікавість, що я майже забула про своє власне злиденне становище. Та ось я знову відчула його, і на протилежність їхньому воно здалось мені іще нужденнішим, іще безнадійнішим. Мені здавалося неможливим викликати співчуття мешканців цієї оселі, примусити їх повірити, що я справді голодна й нещасна, примусити їх прихистити бездомну мандрівницю. І коли я намацала двері й нерішуче постукала в них, то відчула: моя остання надія — це чистісінька химера. Відчинила двері Анна.
— Чого вам треба? — спитала вона, здивовано присвічуючи на мене свічкою.
— Чи я можу поговорити з хазяйками дому? — промовила я.
— Краще скажіть мені, чого вам від них треба. Звідки ви прийшли?
— Я не тутешня.
— За яким ділом ви навідалися такої пізньої доби?
— Пустіть мене переночувати в хліві або десь-інде і дайте шматок хліба. На Анниному обличчі проступив вираз недовіри, якого я так боялась.
— Шматок хліба я вам дам, — відказала вона, хвилинку помовчавши, — але ми не можемо пустити на ніч волоцюгу. Чи ви бачили таке?
— Дозвольте мені поговорити з вашими господинями.
— Навіщо? Чим вони вам зарадять? Годі вам блукати в таку пору! Це ж ганьба!
— Але ж куди я піду, коли ви мене проганяєте? Що мені робити?
— Я певна, ви добре знаєте, куди йти та що робити. Глядіть, тільки не робіть нічого лихого. Ось вам пенні — і йдіть собі...
— Пенні мене не нагодує, а я не маю сили йти далі. Не зачиняйте дверей! Ради Бога, не зачиняйте!
— Еге, щоб мені всю кухню позаливало водою...
— Скажіть молодим панночкам... Пустіть мене до них...
— Нізащо! Ви, видно, не просто волоцюга, а то б не зчиняли такого галасу. Ідіть геть!
— Я помру, якщо ви мене проженете.
— Так-таки й помрете! Боюсь, у вас лихе на думці, тому ви й тиняєтеся поночі попідвіконню у порядних людей. Якщо поблизу є ще хтось із ваших — злодії або інші лиходії, — то скажіть їм, що ми в домі не самі: у нас тут ще є чоловік, і собаки, і рушниці.
По цій мові чесна, але невблаганна служниця зачинила двері й засунула їх на засув. Це вже було занадто! Моє серце пронизав нестерпний біль, мене охопив безмірний розпач. Виснажена до краю, не мігши зрушити з місця, я впала на мокрий поріг. Заломивши руки, я застогнала й заплакала від несказанної душевної муки. О, ця примара смерті! О, ця остання година, що наближається так жахливо! І ця страшна самотність: мене прогнали геть мої ближні!
Я втратила не тільки всяку надію, але й рештки сміливості, принаймні на мить. Однак знов спромоглася взяти себе в руки.
— Мені лишається тільки вмерти, — мовила я, — але я вірю в Бога. Тож покірно скорюся його волі.
Ці слова я проказала не тільки подумки, а й вголос, і, затаївши своє страждання глибоко в серці, примусила його затихнути.
— Всі люди повинні вмерти, — промовив зовсім близько чийсь голос, — але не всім судилася повільна й передчасна смерть, що спостигла б і вас, якби ви загинули тут від виснаження.
— Хто це? Хто це говорить? — спитала я, злякавшись цих несподіваних слів, бо я вже втратила надію на поміч.
Наді мною стояв чоловік, але мої ослаблі очі не могли роздивитися його в темряві. Новоприбулий швидко загрюкав у двері.
— Це ви, містере Сент Джоне? — гукнула Анна.
— Я, я, — відчиняйте мерщій.
— Ой лишенько, таж ви, мабуть, геть промокли й замерзли в таку сльотаву ніч!
Заходьте, ваші сестри вже хвилюються за вас; кругом бродить лихий люд. Сюди щойно приходила жебрачка... Бігме, вона ще не пішла... а, ондечки вона лежить! Вставайте! Як вам не соромно! Ідіть геть, чуєте!
— Цитьте, Анно! Хай-но я поговорю з цією жінкою. Ви виконали свій обов'язок, не впустивши її до господи, тепер дозвольте мені виконати мій і впустити її. Я стояв поблизу і чув усю вашу розмову. На мою думку, це не жебрачка — принаймні я повинен її розпитати. Встаньте, молода жінко, й зайдімо до хати.
Я насилу звелась на ноги. А за хвилину вже стояла в чистенькій кухні — коло самісінького вогню — мокра, як хлющ, тремтяча, безсила, свідома свого страшного й жалюгідного вигляду. Обидві дівчини, їхній брат — містер Сент Джон — і стара служниця пильно дивились на мене.