Вона була сповнена пахощами свіжого хліба й теплом яскравого вогню. Анна поралась біля печі. Упередження, як це добре відомо, важко викорінювати з серця, що його ґрунт лишився не ораний, не засіяний освітою: вони міцно повростали в ньому, як бур'яни між камінням. І Анна була таки холодна й незворушна спершу; потім вона почала трохи лагіднішати, а коли побачила мене охайну й пристойно вбрану, то навіть усміхнулася.
— Що, ви вже встали? — запитала вона. — То, виходить, вам краще? Якщо хочете, можете сісти в моє крісло коло вогню.
Анна показала на крісло-гойдалку, і я сіла. Вона поралася собі, час від часу позираючи на мене краєчком ока. Витягла хліб, тоді обернулася до мене й запитала навпростець:
— А ви раніше жебрачили, перш ніж прийшли до нас?
На якусь мить я обурилась, та, згадавши, що гнів тут ні до чого і що я справді з'явилась перед нею жебрачкою, відповіла спокійно, проте ледь тремтячим голосом:
— Ви помиляєтесь, вважаючи мене за жебрачку. Я не жебрачка, а така, як ви чи ваші панночки.
Помовчавши, вона сказала:
— Цього я не розумію: адже у вас немає ні дому, ні грошей?
— То, по-вашому, неодмінно стаєш жебрачкою, коли не маєш ні дому, ні грошей?
— Ви письменна? — знову запитала вона.
— Так.
— Хіба ви вчилися в пансіоні?
— Я була в пансіоні вісім років. Вона витріщилася на мене.
— Чом же вам тоді не заробляти собі на шматок хліба?
— Я заробляла і, думаю, що зароблятиму знову. Що ви хочете робити з цим аґрусом? — спитала я, коли вона внесла кошичок з ягодами.
— Пекти пиріг.
— Давайте я їх почищу.
— Ні. Я не дам вам нічого робити.
— Але я ж мушу щось робити. Ставте кошика сюди.
Вона погодилась і навіть подала мені рушника, щоб я його постелила на коліна.
— Це щоб ви не забруднили сукні, — сказала вона. — Я бачу по ваших руках, що ви не звикли до простої роботи. Мабуть, працювали кравчинею.
— Ні, ви помиляєтесь. Та хіба не все одно, ким я була, не клопочіться більше здогадами про мене. Скажіть краще, як зветься ця садиба.
— Хто зве її Марш Ендом, а хто й Мургаусом.
— А джентльмена, що живе тут, звуть містером Сент Джоном?
— Ні, він тут не живе, він тільки гостює в нас. Живе він у парафії в Мортоні.
— В отім сільці, що за кілька миль звідси?
— Так.
— А хто він такий?
— Священик.
Я згадала відповідь старої економки із церковного будинку, коли спитала священика.
— То це садиба його батька?
— Атож. Старий містер Ріверс жив тут, і його батько, і дід, і прадід.
— То, виходить, повне ім'я цього джентльмена — містер Сент Джон Ріверс?
— Еге ж. Сент Джон — це його ім'я, а Ріверс — прізвище.
— А імена його сестер — Діана й Мері Ріверс?
— Так.
— їхній батько помер?
— Так, три тижні тому.
— А матері теж немає?
— Пані померла багато років тому.
— А ви давно живете в цьому домі?
— Я вже тут живу тридцять років. Я їх вигляділа всіх трьох.
— Це свідчить про те, що ви чесна й вірна служниця, тут нічого не скажеш, хоч ви оце й нечемно назвали мене жебрачкою.
Вона знов здивовано втупилася в мене.
— А я бачу й сама, — мовила вона, — що помилилася, вважаючи вас за жебрачку, але ж тут вештається стільки непевного люду, тож ви мене повинні зрозуміти.
— І хоч ви, — провадила я далі досить-таки суворо, — не пустили мене до господи такої ночі, коли й собаки надвір не виженеш.
— Так, це було не по-людському, але що я мала робити? Я думала більше про діточок, аніж про себе саму. Бідолашні! Адже про них, крім мене, нікому піклуватися. Тож, хоч-не-хоч, будеш сердитою.
Якусь хвилю я понуро мовчала.
— Не думайте про мене зле, — знов озвалась вона.
— А я таки думатиму, — відказала я, — і ось чому: не тому, що ви не прихистили мене, вважаючи за ошуканку, а тому що ви ніби дорікнули мені, що я не маю ні дому, ні грошей. Деякі найкращі люди, що жили колись на світі, були такі самі убогі, як і я, отож якщо ви християнка, то не повинні вважати бідність за злочин.
— Знаю, що не повинна, — відповіла вона. — Містер Сент Джон теж мені так каже. Я бачу, що вчинила негарно. Тепер я думаю про вас інакше, ніж тоді. Тепер ви маєте вигляд пристойної панночки.
— Гаразд. Я вам пробачаю. Дайте мені вашу руку.
Вона вклала свою мозолясту, білу від борошна руку в мою; її грубе обличчя осяяла зовсім інша, привітніша усмішка. Від цієї хвилі ми стали приятелями. Анна, видно, була говірка. Поки я чистила аґрус, вона місила тісто на пироги й розповідала мені різноманітні подробиці про своїх покійних хазяїна й хазяйку та про «діточок», як вона називала молодих панночок та їхнього брата. Старий містер Ріверс, казала вона, був звичайнісінький собі чоловік, але справжній джентльмен, та ще й із старовинного роду. Марш Енд належав Ріверсам з того часу, як його забудовано, а відтоді, запевняла вона, минуло близько двохсот років — щоправда, це невеличка скромна садиба і її годі рівняти з палацом містера Олівера в Мортон Вейлі. Але вона ще пам'ятає батька, Біла Олівера, — той був мандрівний голкар. А Ріверси — маєтні дворяни іще з часів усіх отих Генріхів, в чому кожен може переконатися, заглянувши до книги метричних записів, яка зберігається в мортонській церкві. Старий хазяїн був, як і всі тутешні люди, простий чоловік: любив постріляти, порався на землі тощо. От пані була зовсім не така. Вона дуже любила книги та багато вчилася; й діти вдалися в неї. Таких, як вони, не знайдеться у всьому їх краї й ніколи не було, вони полюбили науку, всі троє, майже відтоді, коли навчились говорити, і завжди були якісь не такі, як усі. Містер Сент Джон, коли підріс, вступив до коледжу, а потім став священиком, а дівчата, щойно закінчивши школу, пішли в гувернантки. Вони казали їй, що їхній батько втратив чимало грошей через одного чоловіка, якому він довірився, а той збанкрутував; збіднівши, батько тепер не зможе дати їм посагу, тож вони повинні подбати за себе самі. Довгий час вони не жили вдома і оце тільки недавно приїхали, коли вмер батько. А вони ж так люблять Марш Енд і Мортон, всі оці пустища та пагорби! Вони були в Лондоні та інших великих містах, але кажуть, що нема ніде краще, як дома. Вони так гарно ладнають між собою, ніколи не сперечаються й не сваряться. Хтозна, чи є ще де така злагідлива родина. Я перечистила аґрус, а тоді спитала, де зараз обидві дівчини та їхній брат.
— Пішли до Мортона на прогулянку і вернуться за півгодини на підвечірок.
Вони таки справді вернулися десь за півгодини, зайшовши кухонними дверима. Містер Сент Джон, помітивши мене, тільки вклонився й пішов собі; обидві сестри зупинились. Мері була задоволена, побачивши мене на ногах, і лагідно й спокійно поздоровила з одужанням. Діана взяла мене за руку й докірливо похитала головою.
— Вам слід було зачекати, поки вам дозволять зійти вниз, — мовила вона, — ви все ще бліді й худі! Сердешна! Бідна дівчина!
Діанин голос нагадував мені туркотання голубки. З її поглядом мені любо було зустрітися, її лице здавалося мені чарівним. Обличчя Мері було таке саме розумне, риси такі самі милі, тільки його вираз був трохи суворіший, а манера триматися, хоч і лагідна, однак холодніша. Діана поводилась і говорила з деякою владністю, видно, мала сильну волю. А я, коли це не зачіпало мого сумління й самоповаги, залюбки скорялася тим, хто мав сильнішу волю.
— А ви що тут робите? — спитала вона. — Вам не годиться тут сидіти. Ми з Мері іноді сидимо на кухні, бо вдома любимо бути на волі, часом навіть попустувати, а ви — наша гостя, і ваше місце у вітальні.
— А мені тут дуже добре.
— Де там добре! Та ще Анна метушиться, припорошуючи вас борошном.
— До того ж вам тут надто жарко, — докинула Мері.
— Авжеж, — додала її сестра. — Ходімо звідси, ви повинні нас слухатись.
Не випускаючи моєї руки, вона примусила мене встати й повела до вітальні.
— Посидьте тут, — мовила вона, — поки ми роздягнемось і приготуємо чай. Це ще один наш привілей, коли ми буваємо вдома, в цьому маленькому будиночку на пустищі, — ми самі накриваємо на стіл, коли нам хочеться або коли Анна пече, варить пиво, пере чи прасує.