І з цими словами вона зачинила двері, залишивши мене віч-на-віч з містером Сент Джоном, який сидів навпроти з книжкою в руці. Я спочатку роздивилась вітальню, а потім звела очі на Сент Джона.
Вітальня була досить-таки маленька, дуже просто обставлена, але затишна, бо в ній панувала чистота й лад. Старомодні крісла блищали, а стіл з горіхового дерева був ніби дзеркало. Кілька давніх, побляклих чоловічих і жіночих портретів прикрашали підмальовані стіни; у шафі з заскленими дверцятами виднілося кілька книг і старовинна порцеляна. В кімнаті не було жодної зайвої прикраси, жодних сучасних меблів, за винятком двох скриньок на шитво та столика з рожевого дерева; все — а також килим і завіси — здавалося дуже старим, але добре збереженим. Містер Сент Джон сидів непорушно, як і перша-ліпша постать з потемнілих портретів на стінах, не відводячи очей від сторінки, безмовно стиснувши уста, і розглядати його було дуже легко, наче яку статую, а не живу людину. Він був молодий — десь, певне, від двадцяти восьми до тридцяти років, високий, стрункий. Його обличчя мимоволі привертало до себе увагу: воно вирізнялось дуже чіткими рисами, рівним класичним носом, ротом і підборіддям афінця. Рідко трапляється, щоб англійське обличчя було таке близьке до античного типу. Тож і не дивно, що він був вражений моїми неправильними рисами, мавши сам такі гармонійні. Його очі були великі й блакитні, з темними віями, на високе, біле як слонова кістка чоло недбало спадали біляві кучері.
Чарівний портрет, правда, читачу? Однак сам ориґінал навряд чи справляв враження лагідної, поступливої, чулої, сумирної натури. І хоч як він тепер тихо сидів, я вбачала в тремтінні його ніздрів, у лініях його вуст і чола щось непогамовне, жорстоке, нетерпеливе. Він не озивався, навіть ні разу не глянув на мене, аж поки вернулися сестри. Діана, яка то заходила, то знову виходила, накриваючи стіл до чаю, принесла мені щойно спечений пиріжок.
— З'їжте його зараз, — мовила вона. — Ви, мабуть, голодні. Анна каже, що ви нічого не їли після сніданку, крім каші.
Я не відмовилася, бо мені страшенно захотілося їсти. Містер Ріверс згорнув книгу, підійшов до столу і, сівши, подивився на мене своїми прегарними блакитними очима. Тепер у його погляді була безцеремонна допитливість і настирливість; видно, досі він відвертав од мене очі не через ніяковість, а навмисне.
— Ви дуже голодні? — спитав він.
— Так, сер, — відказала я.
Мені було завжди властиво відповідати на короткі запитання коротко, а на прямі відверто.
— Добре, що через гарячку ви мимоволі утримувались від їжі останні три дні. Небезпечно було б одразу вдовольнити ваш голод. А тепер можна їсти, хоч і не переїдати.
— Сподіваюсь, я недовго харчуватимусь вашим коштом, сер, — ніяково, недоладно й нечемно відповіла я.
— Так, — холодно відказав він. — Коли ви нам скажете адресу ваших родичів, ми повідомимо їх, і ви повернетесь додому.
— Це, скажу вам відверто, понад мої сили, бо в мене немає ні дому, ні рідні. Всі троє глянули на мене, але без будь-якого недовір'я: я не відчула підозри в їхніх поглядах, а скоріше цікавість. Надто ж у молодих панночок. В Сент Джонових очах — хоч яких ясних — було важко щось прочитати. Він, здавалося, швидше вистежував ними чужі думки, аніж виказував свої власні; ці очі, що все бачили, а самі нічого не зраджували, скоріше бентежили, аніж додавали снаги.
— То ви хочете сказати, що у вас зовсім немає родичів?
— Так. Ніщо не зв'язує мене з людьми: я не маю ніякого права на притулок під жодним дахом в Англії.
— Досить дивне становище у ваші роки.
Він перевів погляд на мої руки, які я склала перед собою на столі. Мене зацікавило, що він там міг видивитись. Скоро його слова все мені пояснили:
— Ви ще не були одружені? Діана засміялась.
— Таж їй не більше сімнадцяти або вісімнадцяти років, Сент Джоне! — мовила вона.
— Мені вже скоро буде дев'ятнадцять, але я ще незаміжня, це так.
Гаряча хвиля вдарила мені в лице: пробудились гіркі й бентежні спогади, коли мова зайшла про одруження. Всі вони помітили мою ніяковість і хвилювання. Діана й Мері, щоб мені було не так важко, відвели очі вбік від мого почервонілого обличчя. Та їхній холодний, суворий брат і далі пильно дивився на мене, аж поки я заплакала.
— Де ви жили останнім часом? — спитав він.
— Ти надто допитливий, Сент Джоне, — тихо промовила Мері, та він перехилився через стіл, вимагаючи відповіді тим самим пильним і гострим поглядом.
— Назва місця та ім'я того, в чиїм будинку я жила, — моя таємниця, — коротко відказала я.
— Яку ви, на мою думку, маєте право не розкривати ні Сент Джонові, ні будь-кому іншому, — зауважила Діана.
— Але якщо я не знатиму, хто ви і що з вами сталося, я не зможу вам допомогти, — сказав він. — А ви потребуєте допомоги, правда ж?
— Я її потребую і шукатиму доти, сер, доки якась справді добра людина допоможе мені знайти роботу, яку я зможу виконувати, щоб заробити бодай на найнеобхідніше для життя.
— Не знаю, чи я справді добра людина, проте хочу допомогти вам, скільки моя змога. Тому передусім скажіть, що ви робили досі і що ви можете робити взагалі.
Тим часом я допила свій чай. Він мене добре підбадьорив, як оте вино велетня, заспокоїв мої розшарпані нерви й дав мені силу твердо відповісти цьому прискіпливому молодому судді.
— Містере Ріверс, — почала я, дивлячись йому в очі відверто, без ніяковості, так само, як і він дивився в мої, — ви і ваші сестри зробили мені велику послугу, —
найбільшу, яку людина може зробити своєму ближньому: ви мене врятували вашою великодушною гостинністю від смерті. Це дає вам необмежене право на мою вдячність
і деяке право на мою відвертість. Я розповім вам стільки про свої злигодні, скільки зможу розповісти, не загрожуючи цим своєму душевному спокоєві, своїй і ще чиїйсь безпеці, моральній і фізичній.
Я сирота, дочка священика. Мої батьки повмирали, коли я була зовсім маленька, і я їх не пам'ятаю. Я виховувалась як бідна родичка, вчилась у доброчинному закладі. Я навіть назву вам школу, де пробула шість років ученицею і два — вчителькою. Це Ловудський притулок для сиріт у ...ширському графстві. Може, чули про такий, містере Ріверс? Скарбником у ньому велебний Роберт Броклґерст.
— Я чув про містера Броклґерста і бачив ту школу.
— Я залишила Ловуд рік тому й найнялась ґувернанткою. Я дістала добре місце й була щаслива. Та мені довелося залишити це місце за чотири дні до того, як я прибула сюди. Причини свого від'їзду я не можу і не повинна нікому відкривати... це була б марна річ та й небезпечна. І все те скидалося б на вигадку. Я нічим не заплямована і так само невинна, як будь-хто з вас трьох. Але я справді нещасна і буду нещасна якийсь час, бо лихо, що вигнало мене з дому, який став мені раєм, було незвичайне й жахливе. Я мусила втікати швидко й тайкома. Тим-то мені довелося покинути всі свої речі, за винятком маленького клуночка, та й того через поспіх та зморочену голову я забула забрати з диліжанса, що довіз мене до Віткроса. Отож я опинилась у цім краї без нічого. Дві ночі я ночувала надворі і проблукала два дні, не переступивши порога людської оселі. За цей час я всього двічі скуштувала їжі. І саме коли голод, виснаження та розпука мали забрати в мене чи не останній подих, ви, містере Ріверс, не дали мені загинути під вашими дверима й прихистили під своїм дахом. Я знаю, що ваші сестри зробили для мене відтоді, бо не втрачала свідомості під час свого позірного заціпеніння; і я так само завдячую їхньому щирому, лагідному, великодушному співчуттю, як і вашому християнському милосердю.
— Не давай їй більше говорити, Сент Джоне, — мовила Діана, коли я замовкла. — їй ще, мабуть, не можна хвилюватись. Ідіть сядьте на канапу, міс Еліот.
— Ви сказали, вас звати Джейн Еліот? — запитав він.
— Так, — відповіла я, — цим іменем я вважаю за необхідне поки що називатись, але це не справжнє моє ім'я, і коли я його чую, воно видається мені зовсім чужим.